Херсонські дачі. Продовження.

Вони займали територію, як добре організована армія, і кожна господиня знала: це не просто банки. Це стратегічний резерв родини.
День на дачі мав свою драматургію.
Зранку — трудовий табір. Усі встають рано. Бо спека. Бо треба до сонця. Бо «потім буде пекло». Сапати, носити, копати, поливати, кричати комусь «Включай!», потім «Виключай!», потім «Та не зараз!», потім сваритися, що хтось наступив на грядку, потім шукати інструмент, який щойно лежав ось тут, а тепер зник, як совість у поганого чиновника.
Вдень — спека. Усі живі організми, включно з людьми, помідорами і собакою, починають розуміти, що сонце сьогодні налаштоване серйозно. Усі ховаються в тінь і говорять тихіше.
А ввечері — починається справжнє життя.
Повітря м’якшає. Земля віддає тепло. Десь пахне поливом, помідорним листям, димком, рибою, смаженою картоплею. Сусіди сходяться. Хтось приносить огірки. Хтось рибу. Хтось «трошки свого». Хтось новину. Хтось рецепт. Хтось новий спосіб боротися з фітофторою, який йому розказали «люди, що знають».
І за столом — обговорюється все. Секрети вирощування. Новини агрономії. Які сорти йдуть, а які ні. Чи правда, що зола допомагає. Який насос кращий. Де купити нормальний шланг. Хто пробурив воду. У кого яка глибина. У кого що вродило. Хто бачив змію. Хто скільки закрив банок. І — окремий жанр — нові прилади для городу. Бо херсонець не просто городник. Він городник із інженерним ухилом.
І от тоді ставало зрозуміло, заради чого все це було. Не заради економії. Не заради банок. Не заради рекордів. А заради цього вечора, коли земля вже полита, руки втомлені, на столі своє, у воді темніє небо, і сусід знову розповідає ту саму історію, але сьогодні вона звучить як треба.
Бо сусід на дачі — це окремий персонаж. Не просто людина за парканом. Експерт, критик, рятувальник, конкурент і джерело новин одночасно. Людина, в якої завжди можна попросити ключ, сіль, цвях, насос або пояснення, чому в тебе кабачок не йде. З сусідом сваряться через межу, миряться через рибу, обмінюються розсадою і знають одне про одного більше, ніж родичі.
І тут треба сказати про херсонський технічний геній.
Багато наших чоловіків мали природний фах до будівництва, механізмів і пристроїв. Дехто здобув його в технікумі чи інституті. Дехто — на заводі. Дехто — від батька. А дехто, схоже, від народження. У нормальній цивілізації такі речі купують у магазині. У нас — роблять самі. З труби. З дроту. Зі старого моторчика. З двох гайок і фрази «Зараз спробуємо».
Системи поливу збирали самі. Парники зварювали самі. Теплиці, навіси, причали, коптильні, душі, баки, літні кухні — усе це часто народжувалося не з проєкту, а з натхнення і залишків матеріалів. Іноді дивишся на конструкцію і не розумієш, як вона тримається. А вона тримається. Вже двадцять років. І ще тебе переживе.
Особливою гордістю була вода.
На дачі без води людина почувалася майже як без громадянства. Тому воду шукали, добували, тягнули, качали. І саме тут у Херсоні з’явилася річ, гідна окремої згадки: ручний бур.
Це був народний винахід. Люди робили бури самі. І бур ходив по знайомих. По сусідах. По кооперативах. Як добра новина ходить по дворах. Сьогодні бурять у Петровича. Завтра — у Миколи. Післязавтра — у кума. Чоловіки стоять, дивляться серйозно, радяться, крутять, витягають ґрунт. Хтось каже: «Ще трохи». Хтось: «О, пісок пішов». Хтось: «Може, вже близько». А коли нарешті йде вода — це вже не подія, а прем’єра. Без квитків і в гумових чоботях.
Дача з водою — це вже був статус. А дача з водою і нормальним під’їздом — майже дворянство.
Але найособливішими, звичайно, були дачі на островах і протоках.
Це була справжня херсонська Венеція. Не парадна. Не мармурова. Не туристична. Наша. З човнами, кладками, старими катерами, саморобними містками, дерев’яними причалами, очеретом, виноградом, абрикосами, собаками, бочками, сітками, моторчиками, комарами і маленькими будиночками, на які можна було дивитися годинами.