ХЕРСОНСЬКІ ДАЧІ
Дача для херсонця — це культ.
Не хобі. Не сезонне заняття. Не «виїхати відпочити». Саме культ. І щоб це зрозуміти, треба знати одну річ: у генах херсонця сидить землероб. Не музейний, не декоративний, а справжній — той, що поколіннями на цій землі садив, поливав, обрізав, прививав, вкривав, розкривав, підгортав і всіма можливими способами переконував природу, що він тут не випадкова людина.
Тому мати власну частинку землі для херсонця було майже на рівні параної.
Своя.
Хай вона стояла на піску. Хай мала комарів, бур’яни, стару бочку без дна, дві криві яблуні і сарай, який тримався не стільки на цвяхах, скільки на вірі в краще майбутнє. Усе одно — своя.
Дача давала плоди. Це правда. Але якщо чесно сісти й порахувати — скільки витрачено грошей, нервів, бензину, відпусток, спин, колін, банок, кришок і людського оптимізму, — то виходить, що один херсонський помідор з власної грядки мав би коштувати приблизно як невеликий ювелірний виріб. У золотій оправі. З гарантією.
Але хто ж рахує.
Бо у важкі роки — а їх було, чого там — дача справді рятувала. Не як хобі. Як підтримка. Іноді як виживання. Земля не давала нічого без праці. Але якщо ти працював — вона відповідала. Картоплею, помідором, виноградом, цибулею, рибою, абрикосами, зеленню. Інші країни називають це «продовольчою безпекою». А в нас це називалося «треба поїхати на дачу».
І окремо — задоволення.
Виростити щось своїми руками — це не пояснити. Це треба відчути. Як ти посадив. Як переживав, чи прийметься. Як боровся з жуком, що, в принципі, по картоплі, але в житті, як кажуть, всяке буває. Як тягнув воду. Як підв’язував. Як клявся, що наступного року краще. І як одного спекотного дня береш у руку теплий, важкий, трохи кривий помідор — і розумієш, що оце і є щастя. Дешевше, ніж психотерапевт. Ефективніше — теж.
І, звичайно, було наше південне: щоб було не гірше, ніж у сусіда.
А бажано — трохи краще.
Тут одразу хочу пояснити, бо плутають. Це не та темна, заздрісна штука, де «хай у сусіда корова здохне». То інша логіка, не наша. У нас, на Херсонщині, було по-українському. Якщо в сусіда виріс виноград — підійди, подивися, похвали, спитай сорт, потисни руку. А вдома вже спокійно сядь і подумай, як зробити, щоб у тебе наступного року виноград був ще кращий. Без знищення сусідського. Просто з власною впертістю, працею, душею і, в кінці кінців, магією. Бо без магії на дачі ніяк.
Це була не заздрість. Це була народна селекція честолюбства.
Дачі в Херсоні поділялися на три великі світи.
Перший — на воді. На Дніпрі, на протоках, на Конках, на островах, біля моря, біля озер. Особливий херсонський рай. Не завжди зручний. Не завжди з електрикою. З водою «як вийде». З комарами, жабами, вужами, затопленнями, човнами, містками. Але — рай. Бо вийти з хати і мати перед собою воду — це вже не дача. Це майже релігія.
Другий — у лісі або біля лісу. Сухий запах, сосна, гриби. На таких дачах люди говорили не про помідори. Вони говорили про гриби. А грибник, скажу вам як людина спостережлива, — це окрема професія. Він ніколи не скаже точно, де збирав. Скаже: «Та там, недалеко». І все. Ти можеш їхати з картою Генштабу, з компасом, з провідником і з мисливським собакою — все одно не знайдеш.
Третій — у селах, куди містяни приїжджали як до свого другого життя. Більше землі, більше саду, більше родичів і часто більше справжньої сільської логіки. Бо село швидко знімає з міської людини зайву самовпевненість. Ти можеш бути в місті начальником. Але якщо ти неправильно полив перець, село подивиться на тебе спокійно й без поваги.
Усюди був свій вайб. Але всюди були й рекорди.
Агрономічні. Рибальські. Грибні. Будівельні. Рекорди закрутки. Рекорди економії. Рекорди винахідливості. Рекорди людського терпіння.
Окрема пісня — закатка.
У Херсоні вона вироблялася в промислових масштабах. Помідори, огірки, баклажани, перець, аджика, лечо, кабачкова ікра, компоти, варення, томат, щось гостре, щось кисле, щось «за новим рецептом», щось «як у тьоті Валі». Банки стояли скрізь. У коморах. На балконах. У погребах. Під ліжком. За шафою. У гаражі.