Поки їхала на будівництво — мала пів години тиші. І раптом зловила себе на думці: куди б я поїхала, якби зараз могла просто зникнути на кілька днів? І знаєте що? Не Мальдіви. Не мій улюблений Маврикій. Я б обрала Дахаб. Мабуть тому, що він про простоту. Про вітер. Про внутрішню тишу. Бо коли живеш одна з дітьми — ти постійно у режимі «відповідальність 24/7». Ти одна. І реально всі процеси на тобі:рахунки, вода, їжа, школа, садок, побут, рішення, плани… усе. І поки я вчуся турбуватись про себе сама — іноді я дозволяю собі купити турботу. Навіть у дрібницях. Мій щоденний ritual — cafe con leche sin lactosa. Після того як завела дітей у садок і школу, я заходжу до свого баристи і беру каву “para llevar”. Він кучерявий, завжди усміхнений. Бачить мене в абсолютно різних станах — сонну, зібрану, розбиту, натхненну. І мені дуже тепло від того, що хтось просто стабільно добрий до мене. А ще — мої подруги. Ті, хто приїжджають побути з дітьми, щоб я могла поспати. Погуляти. Поплакати. Просто видихнути. Я не на дні. Я в хорошому стані. І в голові зараз відбувається велике перезбирання. І мені навіть цікаво…якими будуть мої стосунки з чоловіком, коли цей мій апгрейд остаточно знайде собі місце. Бо те, що зі мною зараз відбувається — це бомба. Ракета. А поки, я відкрила свій кабрік, свою конячку і співала, бо вже весна🫂🥂