Я киянка, квартира на Зоологічній, виїжджала з Києва в 22му на 2 місяці, потім всю війну вдома. До ракетних атак по Лук'янівці звикла, але коли в кінці травня прилетіло в сусідній будинок, ми потім все літо ночували в батьків на Троєщині. І добре зробили, бо коли робило вікна від чергового прильоту, нас вдома не було. Там я хоча б могла спати. А коли почали дрони 24/7, то психіка вже сказала "привіт" і проти тривожні препарати вже не беруть, бо в голові туман постійний і ступор. А працювати психологом в такому стані взагалі неможливо. Виїхала на місяць в черкаську область, тут 4й день і досі приходжу в себе. Люди просто живуть своє життя. Діти усміхнені йдуть в школу, а я читаю про прильоти в Києві і серце стискається. Це дуже важко. Не створена психіка, щоб жити в постійній напрузі на межі виживання. Добре казати, що ми "сильні і незламні". Але це працює на короткій дистанції, а на довгій - ми не роботи, ми живі люди. "Потерпіти і зібратися" можна було на початку війни, коли в психіки був ресурс. Зараз його нема. До чого я: не призиваю нікого їхати чи лишатись, це особистий вибір кожного, але очікувати від організму, що він буде спокійно вивозити цей пиздець, точно не варто. Люди попаяні постійними обстрілами. Звертайтесь до спеціалістів, не чекайте, що "саме пройде".