Повідомлення telegram каналу - @zeigarnikeffect

«Колір граната» Параджанова: як ми дивимося його сьогодні.
Мистецтвознавиця Зоя Звиняцьківська розмірковує над різницею між впливом і натхненням й розповідає про функціонування образів традиційної культури в часи мета-, пост- і просто модерну. 
Дуже сподобався текст, бо задаюсь тими самими питаннями — які є складності та упередження сприйняття української радянської культури (яку треба приймати, але з дисклеймерами). Бо нам здається, що все, що українською чи про Україну, є питомо українським. Ось деякі цитати:
Параджанов зняв «Колір граната» в підкреслено антирадянській стилістиці — як і інші параджанівські твори, це фактично збірка естетських листівок, сповнених метафор і довершених візуальних образів. Показувати таке радянським людям точно було не можна. Тож фільм як могли перемонтували <…> Утім це не допомогло, і фільм багато років, вже у спотвореному вигляді, пролежав на полиці, звідки вийшов вже після розпаду СРСР.
—
Етап другий теж типовий, але не всім радянським шедеврам так щастить. У 2013 році фонд World Cinema Foundation, заснований Мартіном Скорсезе, аби зберегти шедеври світового кінематографу, вирішив відреставрувати фільм, повернути йому первісний колір і максимально наблизити його до оригіналу, за змогою прибравши пізніші перемонтування. У 2014-му, на 90-річчя Параджанова, відновлений фільм показали в Каннах у програмі Cannes Classic, про нього дізнались фахівці й синефіли, він став фізично доступним для перегляду.
—
Параджанова вважають майстром, що зміг глибоко осягнути велич і красу традиційної культури (як вірменської, так і української) та розказати про неї мовою модерного медіума — кінематографу. Причому розказати так, щоб справжня народна культура, звільнена від багаторічної імперської пейзанізації та накладених поверх неї радянських кліше, знову явила глядачу свою «справжню, первісну красу».
Але традиційна народна культура ніколи не живе в професійному мистецтві в первісному вигляді. Як будь-яка культура, вона насамперед є функцією, тобто існує для розв'язання певних задач. У кіно її первісна функція вочевидь не працює, як не працює вона і в модерному світі загалом. <…> Те, як працював з традиційною культурою Параджанов — яскравий зразок так званого дозволеного мистецтва, території радянського ескапізму, зачарованого простору, де зупинився час і рух і який творці буквально переносили і в кіно, і у візуальне мистецтво з 1970-х.
—
З багатьох причин упродовж наступних 50 років у нас не відбувалася ревізія цього типу роботи з традиційною культурою, і доробок Параджанова досі вважають у цьому сенсі ідеальним зразком. Натомість сучасне життя потребує нової художньої мови, зокрема: кіномови, нових сучасних способів переконструювати українську традиційну культуру відповідно до актуальних потреб нашого драматичного часу.
І така нова мова потроху проростає в низці фільмів — від «Памфіра» до «Довбуша». Але розмови про «справжність» й аутентичність, що голосно лунали під час обговорення цих фільмів, демонструють, що оцей механізм естетизації народної культури задля її актуального функціонування тут і зараз, свого часу яскраво продемонстрований Параджановим, для нас усе ще є неочевидним.
—
В історії стрічки «Колір граната» є ще один змістовний епізод: це «вплив на музичні кліпи Мадонни та Леді Ґаґи», як пише преса. Ця фраза сама по собі дуже характерна для нашого бажаного уявлення про самих себе.
—
І тут виникають питання: чим є традиційна національна культура сьогодні? Яку функцію виконує вона в нашому метамодерному
світі? Нарешті, яким є той модуль, та найменша частка, завдяки котрій візуальне зображення стає безперечно й усіма впізнавано українським, вірменським тощо?
Просто зараз, на наших очах українську культуру вкотре перевинаходять, вона починає функціонувати згідно з потребами
нашого драматичного часу. Це природний процес. Єдине, що треба пам'ятати: якщо ми хочемо, аби наша культура була нашим повітрям, треба дозволити людям робити не тільки вдих, але й видих.