Повідомлення telegram каналу - @zeigarnikeffect

ІВАН ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ
"Проти Росії чи радянської системи?" (1950)
[Історичні есе. Том 2. К.: Основи, 1994. С. 327-328]
<...>
Тут торкаємося справи відношення української еміграції до російської проблеми. Викривання російського імперіялізму — одне діло; інше діло — постійний глум і лайка на адресу російського народу і російської культури. «Це тон творить музику», — каже французька приповідка. Тон, що його у відношенні до всього російського прийняла велика частина української еміграційної преси та наших політичних діячів, це, на жаль, тон «зоологічного шовінізму». Візьмім дрібну, але характеристичну справу національної номенклятури: нічого не можна мати проти термінів «Москва», «московський», якщо їх уживати у відповідному контексті, наприклад, у відношенні до Московського царства 16—17 вв.; зовсім інакше діло, якщо хтось хоче оту «московитську» термінологію зробити обов'язковою у відношенні до модерної Росії, очевидно, з ціллю образити й принизити російський народ. (Пригадуються зовсім подібні термінологічні вибрики, що їх колись до нас, українців, допускалися польські шовіністи). Самозванними «експертами» до російської (чи пак «московитської») проблематики, що пописуються на сторінках наших періодиків, є часто маніяки, що їх свідомість затруєна імпотентним ненависництвом; вони словесними оргіями компенсують почуття власної безсилости. Дуже характеристичне явище: коли хтось протиставляється маячінням тих «експертів», їхня сліпа злоба негайно звертається проти такого «єретика», якого вони намагаються очорнити як закаптуреного москвофіла. Очевидно, в такій атмосфері надзвичайно тяжко формулювати якусь раціональну українську політику у відношенні до російської проблеми.
Виринає питання про причини такого стану. Причина, мабуть, подвійна. Поперше, наша громадськість не зуміла ще перебороти в собі до кінця ідеологічні впливи тоталітарного, вождівського націоналізму, що користувався популярністю на західньоукраїнських землях міжвоєнного періоду. Подруге, дається відчути низький рівень інтелектуальної й політичної культури лідерів американсько-української колонії. Дякуючи дивовижному пов'язанню політичної репрезентації з керівництвом асекураційних (т. зв. «братських») товариств, офіційними речниками української справи на терені США є люди типу дрібних політично-фінансових дільців (по-американськи — «оперейторів»). Навіть не відмовляючи їм доброї волі, треба ствердити, що їх розуміння речей часто дуже примітивне. Хто, наприклад, мав нагоду чути промови тих діячів, той знає, що вони не здібні розвинути якусь думку; це заступає крик і сипання «патріотичними» фразами. А що ж легшого, ніж «переїхатися по москалеві»? Для цього не треба знати ані російської історії, ані радянської системи, ані всієї складної проблематики українсько-російських взаємин.
Треба твердо тямити от що: погрози й лайки (з безпечної віддалі) на адресу сильнішого ворога — це не поведінка людей і суспільств, що мають почуття самопошани. Далі: політичне плянування вимагає речевости; навіть якщо визнати, що почуття ненависти до ворога в певних ситуаціях психологічно зовсім зрозуміле, то такі розбурхані емоції самі собою ще не творять політики, і гістерія не може служити як підмінка політичної концепції.
Очевидно, ота проповідь антимосковського зненависництва не принесла Росії найменшої шкоди; не тільки могутній, сьогодні тріюмфуючій більшовицькій Росії, але навіть престижеві російської еміграції в західніх країнах, зокрема в США. Такою поставою ми шкодимо тільки самі собі, бо спричиняємося до того, що про українців утверджується опінія як про вузьких, засліплених шовіністів, позбавлених будь-яких позитивних вартостей.
<...>