На початку літа, ще на посаді міністра оборони, я поїхав до Сум. Хотів особисто розібратися в проблемах ППО та знайти рішення для захисту людей.

За кілька днів до цього ворог вдарив КАБами по житлових будинках. Загинули люди. Ми з командою поїхали на місце трагедії покласти квіти.

Там, біля зруйнованого будинку, я зустрів Євгена. Досі памʼятаю біль у його очах.

Євген — поліцейський, який брав участь у Курській операції. У день трагедії він заходив на позиції біля Покровська. Коли побачив на «Віражі» КАБ у напрямку Сум, одразу зателефонував дружині.

Вони ще розмовляли, коли російська бомба влучила в будинок. Його дружина та пʼятирічна донька загинули. Старша донька Вероніка та її подруга дивом залишилися живими.

Після цієї зустрічі я довго думав, що можна сказати людині після такої втрати. Тоді зміг вимовити лише одне: «Пробачте».

У Києві ми зустрілися в Охматдиті, де лікувалася Вероніка.

Згодом я написав міністру оборони Швеції Полу Йонсону й попросив зустрітися з Євгеном і Веронікою. Хотів, щоб він особисто почув їхню історію та побачив, наскільки важливі винищувачі для захисту українців. Цьогоріч ми підписали історичну угоду про Gripen, які вже наступного року допоможуть Україні боротися з російськими КАБами.

Поки увага світу зосереджується на інших подіях, росія продовжує щодня атакувати наші міста. Євген знайшов у собі сили розповідати про трагедію власної родини. Він не дає забути про наслідки російського терору.

Нещодавно його історію опублікувала The New York Times. Важливо, щоб її почуло якомога більше людей. За кожною новиною про війну — реальні люди, чиї життя руйнує росія.