Була пізня ніч. Я повертався додому після того, як провів одну із сестер нашої молодіжної групи. Ми жили в невеликому донбаському містечку, де проблема злочинності стояла дуже гостро. Тому кожна вечірня церковна зустріч закінчувалася тим, що брати ставали своєрідними охоронцями й проводжали сестер додому.

Майже щотижня хтось із нас потрапляв у неприємну ситуацію: зустрічався з хуліганами або нетверезими людьми й намагався вийти з конфлікту без негативних наслідків. Дев’яності були небезпечним часом, і небезпека чатувала на нас за кожним кутом.

Я йшов погано освітленою вулицею, уважно прислухався й озирався, щоб завчасно уникнути можливої небезпеки — небажаної зустрічі з хуліганами. Вийшовши з арки, що з’єднувала дев’ятиповерхівки, я почув позаду кроки. Непомітно озирнувся й побачив тінь, яка йшла за мною. Звісно, це могло бути випадковістю, а могло бути й загрозою.

Я прискорив крок — мій переслідувач зробив те саме. Відстань між нами щосекунди скорочувалася, і зрештою я почув отруйне, саркастичне:

— Що, баптист не боїться вночі містом ходити?

Я зрозумів, що це не випадкова зустріч із випадковим хуліганом, адже запитання стосувалося моєї віри. Я зупинився, придивився до того, хто питав, і сказав:

— Коли живеш із Господом, то можна й не боятися.

— Ну-ну, — відповів мій переслідувач і якось двозначно посміхнувся.

Придивившись уважніше, я впізнав свого нічного співрозмовника. Це був хлопець, який кілька разів приходив на наші церковні зібрання. Я трохи знав його трагічну історію: він скоїв злочин і потрапив до в’и мм и и из. Я це им. . І, якщо чесно, найменше мені хотілося зустрічатися з такими людьми, як він.

Річ була не лише в тому, що він побував у в’язниці, а в причині, через яку туди потрапив. Він і його друзі вчинили групове зґвалтування. Можливо, я не зможу правильно пояснити свої почуття, але в ту мить я відчував до свого співрозмовника глибоку відразу. Саме в ту мить, коли я думав, як би мені якнайшвидше від нього відчепитися, він звернувся до мене із запитанням:

— А чому ти вирішив стати віруючим?

Почувши це, я зрозумів: ситуація, яка здавалася мені неприємною, насправді була дверима, які Бог трохи прочинив, щоб я міг розповісти цій людині про свою віру.

І я почав розповідати. Говорив так довго, що довелося запросити його до себе додому на чай. У результаті нашого спілкування, суперечок і читання біблійних текстів сталося дивовижне й несподіване: цей хлопець повірив у Бога. І не просто повірив — він по-справжньому покаявся, прийняв хрещення, вступив до християнського університету й став проповідником.

Сталося те, чого я зовсім не очікував. Відтоді я знаю: небезпека, яка переслідує нас, дуже легко й дуже швидко може перетворитися на можливість, якою ми здатні скористатися.