Я заліз на церковну клумбу просто перед центральними воротами.

Спортивний одяг. Лиса голова. Дивні кущі з темно-синіми ягодами. Я нахиляюсь, зриваю гілки — і ловлю на собі погляди. Дві жінки сповільнюють крок. Дівчина з папками напружено стискає губи. Таксист не зводить очей. Я бачу себе їхніми очима:якийсь підозрілий чоловік років тридцяти нишпорить біля церкви. Що він тут робить? Чого лізе? Нормальні так не роблять. А я тим часом кидаю ягоди до рота. Кисло-солодкі. Свіжі. Смачні. І, що важливо, — їстівні. Вони теж могли б спробувати. Але для цього треба підійти ближче. Ступити на клумбу. Протягнути руку. І — о жах — запитати, чи це безпечно. А раптом хтось не так подивиться? А раптом подумають щось не те? Краще пройти повз. Краще подумки назвати мене дивним. І залишитись голодним. І знаєш що?З Богом — так само.

Одні проходять повз, затиснувши питання й страх у собі,щоб, не дай Боже, не виглядати «не так»перед друзями, колегами, випадковими перехожими. А інші — підходять. Без масок. Без фальшивого сорому. Схиляються перед істинною Виноградною Лозоюі куштують. І вже ніколи не плутають благодатьіз дивиною.