Я заліз на церковну клумбу просто перед центральними воротами.Спортивний одяг. Лиса голова. Дивні кущі з темно-синіми ягодами.Я нахиляюсь, зриваю гілки — і ловлю на собі погляди.Дві жінки сповільнюють крок.Дівчина з папками напружено стискає губи.Таксист не зводить очей.Я бачу себе їхніми очима:якийсь підозрілий чоловік років тридцяти нишпорить біля церкви.Що він тут робить?Чого лізе?Нормальні так не роблять.А я тим часом кидаю ягоди до рота.Кисло-солодкі. Свіжі. Смачні.І, що важливо, — їстівні.Вони теж могли б спробувати.Але для цього треба підійти ближче.Ступити на клумбу.Протягнути руку.І — о жах — запитати, чи це безпечно.А раптом хтось не так подивиться?А раптом подумають щось не те?Краще пройти повз.Краще подумки назвати мене дивним.І залишитись голодним.І знаєш що?З Богом — так само.Одні проходять повз, затиснувши питання й страх у собі,щоб, не дай Боже, не виглядати «не так»перед друзями, колегами, випадковими перехожими.А інші — підходять.Без масок. Без фальшивого сорому.Схиляються перед істинною Виноградною Лозоюі куштують.І вже ніколи не плутають благодатьіз дивиною.