У тергромад з’являються власні стратегії, проєктні команди, міжнародні зв’язки.

І вони можуть узагалі не називати це екопоселеннями.

У них своя мова, свої інструменти, свої причини так жити. Можливо, через двадцять років частина близьких нам ідей буде реалізована в зовсім інших форматах.

Мені це цікаво. І водночас це ставить питання до нас як до мережі.

Що ми можемо дати цим людям? Де можемо бути корисними? Що в нашому досвіді справді варто передавати, а чого нам самим потрібно вчитися?

Я також поділився своїм спостереженням: коли поселення стає сильнішим і самодостатнішим, воно іноді віддаляється від мережі. У нього вже є своє насичене життя, партнери й можливості.

Таня тут заперечила, і це важливе доповнення. Сильне поселення може взаємодіяти з мережею інакше — підтримувати інших, ділитися ресурсами, ставати місцем навчання та зустрічей.

Тобто нам ще потрібно зрозуміти, якою має бути ця взаємодія на різних етапах розвитку спільнот. Щоби в ній залишався сенс для всіх.

Коли Саша перепитав мене, яким я все-таки хотів би бачити GEN, я відповів: передусім хочу, щоби ця мережа збереглася. Щоби залишилася живою частиною українського й міжнародного екоруху.

У нас є історія, досвід, стосунки, напрацьована довіра. Хотілося б, щоби це мало продовження.

А для цього нам потрібно відновлювати живий контакт.

Їздити одне до одного. Робити тури, каравани, регіональні зустрічі. Збиратися на толоки, фестивалі, спортивні події. Бачити, як люди насправді живуть, що в них виходить і де їм потрібна допомога.

І водночас підтримувати зв’язок із тими, хто зараз не може приїжджати. Через здоров’я, війну, фінанси, обмежену мобільність.

Бо мережа має якось доходити й до цих людей.

Мені важливо, щоби в нашому баченні майбутнього було місце для нинішнього досвіду війни. Для втрат, страху, виснаження. Ми вже з цим живемо, і це впливає на нашу здатність щось планувати та робити.

У людини може бути прекрасний задум і дуже мало сил на його реалізацію. І тоді питання до нас: яка підтримка допоможе їй продовжувати? Як розподілити роботу? Хто може підхопити частину відповідальності?

Таня нагадала, що горювання й радість можуть бути присутні одночасно. Так само можна бачити складність ситуації й мати напрямок руху. Планувати, переглядати плани, домовлятися знову.

Мабуть, тут наші різні візії й починають сходитися.

Є земля, з якою працюють десятиліттями. Є люди, яким потрібно якось прожити найближчу зиму. Є поселення з власними задумами. Є мережа, якій треба розуміти свою роль між усіма цими процесами. Є внутрінаціональний екорух та міжнародний рух екопоселень, який нас підтримує. І де ми напрацювали наче певний авторитет.

І майбутнє залежить від того, наскільки добре ми зможемо це поєднати. А головне продовжувати, в умовах коли еко взагалі не на часі.

Для мене після цього зуму питання стало конкретнішим: що має зберегтися і працювати, щоби через двадцять років у цих місцях було життя?

Щоби були люди, які хочуть там залишатися. Щоби наступним мешканцям було куди прийти. Щоби вирощені сади й ліси мали догляд. Щоби знання передавалися. Щоби між поселеннями залишався рух людей, досвіду та взаємної підтримки.

Спільної стратегії за цей зум ми не написали. Але проговорили багато того, з чого вона могла б починатися.

Я б хотів, щоби через двадцять років наша мережа мала багато живих місць, де різні покоління продовжують доглядати землю, бути опікунами цих територій, створювати своє життя і залишаються цікавими одне одному.

А наше сьогоднішнє завдання — зрозуміти, які умови для цього потрібно створювати вже зараз.