Я не кажу, що в Україні взагалі немає житлових програм, компенсацій чи окремих проєктів для переселенців.
Я не сильний експерт в цій ніші.
Але я не знаю, що запропонувати своїм знайомим наприклад в своєму місті.
Може хтось підкаже…

Та й судячи з загального фону обговорень не випливає, що конкретна людина може отримати житло тоді, коли воно їй потрібне. І там, де вона може жити та працювати.
І цей тролінг оренди забудовниками лише підсилює цей патерн.

Якось я читав дані, що розбудова нашого міста в кілька разів перевищує потреби нашого міста. Але при цьому по світлі у вікнах ці будівлі заселені на 10-20%. Якісь ЖК привиди не інакше.
Проте навіть про оренду мова не йде… це якась паралельна ринкова реальність, яку я ніяк не можу пояснити.

В інших сусідніх країнах муніципальне й субсидоване житло є частиною міської інфраструктури. У одному Відні — близько 220 тисяч муніципальних квартир і ще близько 200 тисяч субсидованих.

Я їздив на зʼїзди Commoning Spaces і бачив цілі мережі низових громадських ініціатив такого соціального житла по всій Європі. Цілі фінансові синдикати та кооперації, які їх підтримують.

Цю систему створювали десятиліттями. Вона дає місту можливість забезпечувати житлом людей із різними доходами й впливати на його доступність. (socialhousing.wien, syndikat.org)

Що з нами не так?
Нам теж потрібен такий фонд, який залишатиметься доступним для наступних людей, що потребуватимуть допомоги. З належним утриманням, зрозумілими правилами заселення, відповідальністю за ремонт.

Я давно думаю про цей розвив в наявності житла і потреби в житлі. Бо насправді його цього житла повно повсюди. Якщо уважно пройтись вулицями і подивитись по вікнах навіть вторинного обжитого центру міста то його доволі легко виявити.
В сільській місцевості, районних центрах його теж доволі багато.
Його не обовʼязково перетворювати на лакшері преміум. Щоби там можна було тимчасово проживати, достатньо бюджетного двозіркового хостелу.
Ні це не вирішить проблему для півмільйона переміщених одночасно, але я бачив як це працює у Європі і в кожному такому просторі живуть працюють і волонтерять десятки мігрантів і номадів. За доволі низьку вартість інколи кілька сотень євро.

Спільне проживання.

Колівінги, житлові кооперативи, будинки з окремими кімнатами чи квартирами та спільною інфраструктурою. Простори, де можна розділяти витрати на опалення, інтернет, резервне живлення, майстерню, пральню. За бажанням — приготування їжі й частину побутових справ.

У нас сама ця ідея нерідко викликає нерозуміння або насмішки.

Знову повернення в Комуналки? Совок? Секта? Хтось на комусь їздитиме? Обов’язково пересваряться?

Ризики є. Я координую мережу екопоселень і знаю, що спільне життя не стає простим від самого слова «спільне». Потрібні правила, особистий простір, розподіл витрат і відповідальності, спосіб вирішувати конфлікти. Можливість вийти з домовленості.

Але чому з цього одразу робиться висновок, що саме у нас так жити неможливо?
І чи є у нас зараз розкіш дати кожному житло по ринкових цінах?

Окрема кімната, двері якої можна зачинити, і спільна кухня можуть бути цілком нормальним вибором. Як і окрема квартира в будинку зі спільною кімнатою для дітей, укриттям, гостьовими приміщеннями.

Не кожному це підійде. Але для когось такий формат міг би стати доступним і стабільним житлом. За умови, що це добровільне рішення, а не вимушене ущільнення людей без приватності.

У нашій мережі на початку повномасштабного вторгнення близько дев’яноста локацій приймали людей, які виїжджали з небезпеки. Так це було в сільській місцевості. Це були різні умови й різні історії. Більшість виїхало. Переважно закордон де ще довгий час перебували в шелтерах для біженців.

Але ці наші простори дали людям можливість зупинитися, видихнути й вирішити, що робити далі.

Цей досвід варто досліджувати й розвивати. Підтримувати господарів, які приймають людей. Допомагати з утепленням, водою, санітарними умовами, резервною енергією. Створювати нові формати доступного проживання.

Особливо напередодні зими, коли доводиться готуватися до нових обстрілів і блекаутів.