Проводжаю сина на навчання 🌾

Є така давня картина — «Розриваючи сімейні узи». Для мене вона показує цей перехід. Батько з одного покоління проводжає сина в іншу епоху.

Він наче не має що йому дати. Бо навички, з якими прожив своє життя, вже не обов’язково допоможуть синові в новому середовищі.

Саме це я відчуваю, коли вкотре проводжаю сина. З двома синами вже проходжу через це. І для мене це не разовий процес.

Йому вже далеко не п’ятнадцять. Але складно сказати, коли дітей цього покоління можна буде назвати самостійними в плані становлення. Вони ще шукають себе. Та й чи тільки вони.

Освіта дозволяє виграти якийсь час. Можливо, ще два роки. З надією, що за цей час щось знайдеться.

Вигравати час. Здається, зараз це і є стратегія.

Бо в нас на все це накладається війна. Батьки відправляють дітей у безпечніші місця. І добре, що такі місця є. Що там для них знаходиться місце.

«Я ніколи не думав, що в іншій країні буду більш легальний, ніж в Україні».

Так сказав син. Бази паспортного столу вже тиждень не працюють. Він так і не дочекався перевипуску своєї ID-картки. Поїхав, не отримавши її.

Він хоче залишатися в Україні. Йому тут добре. Тут є багато можливостей. Але ці можливості не для всіх.

І чомусь так виходить, що в соцмережах ми транслюємо один фон, а в реальності він зовсім інший. І цей інший дуже хочеться сховати під килим.

Бо іноді в мене складається відчуття, що єдине місце, де зараз безумовно потрібні чоловіки, — це лінія зіткнення. Та дірка в землі, де треба залишатися довго, без певності, коли тебе змінять.

Я розумію, що це не вся правда. Але як батько зараз відчуваю саме так. І думаю про вікові обмеження, які поки дозволяють моєму синові вільно переміщатися. І які от-от мають скоротити.

Кажуть, ми живемо у світі нескінченних можливостей. Так воно і є. Зараз у чомусь легше знайти собі нішу й закрити базові потреби.

Найважче, мабуть, зрозуміти, що далі. Бо тиск суспільних очікувань, здається, досяг апогею.

Зараз у 13 хтось уже оркеструє десятками проєктів. У 20 залучає мільйонні венчурні інвестиції. До 30 потрапляє у Forbes. Принаймні саме таких людей нам постійно показують у приклад.

Лузер! Скільки в тебе мільйонів переглядів на каналі?
Покажи своє авто. Немає?
Скільки крипти на рахунку?
Граєш в ігри — покажи, наскільки прокачаний твій герой.

Досягаторство чи антидосягаторство. Клуби, клани, причетність чи абсолютна самотність. Їхній світ давно здається мені в десятки разів важчим за той, у якому дорослішав я.

«Тату, зараз познайомитися з новими людьми дуже складно. На вулиці вже ніхто не знайомиться. Усі в чатах і каналах. Ми пробували просто під гуртожитком познайомитися з дівчатами — нічого не вийшло».
Навіть знайшовши нові стосунки виникає безліч нових питань і нарізаних шаблонів очікувань.

У зовнішність вкладають шалені час і ресурси. Але за цією зовнішністю люди вибудовують внутрішні стіни. Мабуть, це теж про захист.

Я слухаю історії інших батьків, чиї діти успішно завершують навчання, знаходять роботу в серйозних міжнародних компаніях. Чи відкривають власні.

Якось розгорнув гілку в Threads, де українські випускники вишів ділилися, ким зараз працюють у Європі. У тій гілці переважала робота руками. Хоча були й ті, хто працює за професією.

А я, мабуть, маю обмаль досвіду, який міг би допомогти моїм дітям знайти своє місце.

Просто ділюся успіхами й невдачами. Десь ми разом їдемо на з’їзди криптоспільнот чи конференції. Але переважно це середовище старших.

Формально ми говоримо про щось сучасне. Але все одно про різне.

Моя роль як батька багато в чому залишається роллю годувальника. Я добуваю гроші для сім’ї й намагаюся тримати матеріальний тил у якомусь балансі.

Для багатьох людей саме це — найбільша проблема. Та коли базові потреби хоча б частково закриті, виникає безліч інших. Сенсових. І їх уже не вирішиш самими грошима.

Особливо під час вікових переходів і турбулентності. Коли діти вже мають власні позиції та переконання. Коли вони змінюють нас самих і ставлять питання, на які в нас немає відповіді.

Навіщо я тут? Куди котиться цей світ? Де в ньому моє місце?