І між цими реальностями часто виникає напруга, яку складно проговорювати без спрощень. Я не був на ЛБЗ, але знаю що за ним триває звичайне мирне життя. І так уже десятий рік. Навіть коли вкидаються такі мільярди у війну, життя все одно триває. Я вважаю себе українцем і націоналістом. Коли я виступаю за кордоном і мене просять назвати країну походження й проживання, я двічі кажу: Україна. І щоразу повертаюся сюди. Я не заперечую ролі національної ідеї у спротиві. Я ставлю питання про її межі. Особливо тоді, коли в соцмережах вона радикалізується значно швидше, ніж у реальному житті. Так, українського стало значно більше. Це вибух культури, музики, кіно, крафту. І це справді надихає. Але чи справді опір усієї країни полягає лише в ідентичності? І якщо всередині країни це працює, то як це зчитується за її межами? Бо світ часто мислить прагматично. Йому ближчі нейтральні, функціональні, універсальні рішення без символічного навантаження. Ідентичність — це важливо. Але сучасний світ тримається на функціях:на здатності захищати, адаптуватися, відновлювати, регенерувати, годувати, лікувати й відтворювати життя. Кажуть, світ готується до третьої світової. Лідери наддержав граються з вогнем. І сценарії виглядають тривожно. Ультраправі рухи посилюються. А гуманізм і пацифізм часто оголошують застарілими. Але я думаю, що все не зовсім так, як це подається в заголовках. Я думаю, що головна проблема — не пацифізм. А надмірне споживацтво. Накопичення ресурсів і боротьба за технологічне домінування. Не страх війни. А страх втратити комфорт. Страх дефіциту й необхідності ділитися. Хтось не хоче змінювати звичний спосіб життя — і стає вразливим, коли фінансові потоки тоншають. І тоді з’являється ілюзія, що все можна вирішити силою. Вразливість будь-якої пропаганди — правої чи лівої, мілітарної чи пацифістської — зрештою тримається на фінансових потоках. На донорах. На ресурсах. Є лише одна проблема. Ми можемо нескінченно боротися між собою, забуваючи, де ми всі знаходимося. На маленькій блакитній кульці в агресивному Всесвіті. З крихкою екосистемою й обмеженими ресурсами. Сьогодні чують лише сильного. Право сили знову стає домінуючим принципом. Ніби ми повернулися в епоху імперій, які не хочуть визнавати міжнародне право. І все зводиться до силового протистояння. Більше фінансування. Більше зброї. Ми — країна-панцир. Щит Європи. Так, зараз це необхідно. Так, ще рік — точно. А можливо, через рік, три чи п’ять — якщо вистачить ресурсу. Якщо світ не зламається раніше —ми знову зможемо повернутися до розмов про мир. Якщо зможемо. Можливо, справжній виклик цієї війни — не лише вистояти. А не втратити здатність уявляти інше життя. Чи повернемося ми до цього? Хтозна. Всіх з Новим роком війни. Не ми її починали. Але нам у ній жити. Підтримувати своїх. Чинити опір ворогу. І пам’ятати:свої теж люди. І мають право на різні точки зору.