Ок розкажу про свої 22Коли мені було 22 роки я поїхав в посольство Нідерландів, там набирали молодих і перспективних. Зі своїм відмінником одногрупником Карпиком Маряном. Нам дали заповнити по анкеті англійською. Я чесно чекав поки він заповнить, щоби переписати. Але він закрив анкету рукою і сказав «пиши сам». Через рік Марян вже жив в Німеччині. А наше підприємство захопили рейдери, квартиру пограбували і фактично матеріально обнулили. І відкинули на років десять у розвитку. Бо все, що ми робили це просто добували гроші. Всюди, де тільки можна, від прокату ігрових дисків до зубної пасти в Емвей. Та я продовжував вивчати нові напрямки і їздити на конференції, вибудовувати свій соціальний капітал. Мені пішло 25 років на те щоби втілити. Ту настанову, яку дала мені жінка в тому посольстві. Вона побачила мій емоційний стан, коли товариш, який чудово знав англійську вирвався вперед, а я не міг толком пояснити, що я тут роблю.- Не розчаровуйся і не зупиняйся. Ти зробив великий крок приїхавши сюди. У тебе ще все попереду. В Нідерланди я потрапив лише в цьому році через чверть століття. Це була насичена робоча поїздка по екопоселеннях. Мені дали супровід і відкривали всі двері. А потім на зʼїзді лідерів мереж я представляв Україну. І після виступу всі встали ззаду мене в знак солідарності. Мені пішло 25 років на те, на що людям іде інколи всього рік. В 14 я після спецшколи з вивчення Німецької був відправлений в сільський технікум за 500 км від дому. Вчитись на бухгалтера і бухати самогон стаканами. Бо ні на що інше зі слів мого батька я був не здатний. Більша частина мого життя пішла на роботу з власними травмами. Депресіями і втратою віри в себе. Але я вижив. І таки досяг того визнання з, яким можна працювати в своїй хоч і невеликій, але міжнародній бульбашці. Більшість життя я відкриваю напрямки, які взагалі мало хто розуміє в моєму оточенні. Але зараз це допомагає просувати та представляти нашу країну в дуже цікавих нішах. Де можливо Україна не була б ніколи представлена. До чого це все я розповідаю… Тут ідуть зараз гарячі дискусії, щодо однієї дівчини, яка в якийсь момент своїм виступом дуже мене захопила. Ким треба бути щоби так виступати і в свої 24 роки стояти поряд з Макроном і представляти ринок зброї. Так я скажу, перш за все треба бути долюбленою дитиною у своїх батьків. Коли твій батько у тебе вірить, то в 16 ти вже відкриваєш перші стартапи. Володієш мовами, а не вивчаєш їх з підручників. Подорожуєш по світу і розумієш культурну мапу Європи. Я одне шкодую в житті, що не дав своїм дітям достатньо любові. І не показав їм того світу достатньо до тих 16 років. Так я намагався і отримання моїх перших віз достойно окремих глав у книзі. Мені все коштувало в житті повну вартість. За все заплачено свою ціну. І за миті бути вільним і за миті бути щасливим. Інколи мені сняться гулаги, в яких я сидітиму за право мати те, що маю. Бувати там, де буваю. Бо так мене виховували. Не мати і не бути достойним. В стилі «Кто разрєшил вам жіть харашо». Але ми живемо далі і попри війну. І можливо не на таких швидкостях. Я завжди живу по принципу: «поки ти живий, ти все можеш змінити». Всім дзен. А Каті бажаю берегти свій емоційний стан. Це мабуть непросто, коли навколо атакують цілі ботоферми. А тобі всього 24. Висока ціна визнання.