Ія Ківавітер у квітні дихає абрикосами й аличеютихо і впевнено, ніби от-от з-за плеча вигулькне дімусіма своїми деревами, з яких ти ростеш і в яких розсихаєшся, наче любов,загнана в землю знеміння й німоти, як скалка під ніготь око примружиш, і камера пам’яті наїжджає на тебе, як автівка без гальм,і ось ти вже тонеш у спогадах, наче людина з дитячим обличчям,а терикон з того боку води не наближається, а навпаки, тікає, тікає,як зображення в дзеркалі, і чорна його голова попеліє, неначе свободиневловна звивиста ящірка, що стереже окуповану ніжність пальцями схопиш повітря за руку, щоб вигребти, а воно аж кричить,бо любов степова – занадто колюча, щоб обійтися без крові,хоч чого торкайся – знайдеш порізи і шрами, а була ж тут колиськовила, сильна й м'яка, наче серце, що б'ється як море (Азовське) об берег,і уявити не може, що вкрасти можна і берег, і море, і серце, й уяву тільки тебе й лишити в розмові з ландшафтом втрачання один на один,наче присвійний займенник у реченні, зайвий, даремний,ніби як рамку від знимки, з якої зникли всі люди 22.04.2026#поезія