Історія з Постановою про посилення ролі української мови в утвердженні Української державиоголює цікавий парадокс, який багато що говорить про справжнє місце, відведене дизайнеру і дизайну в державній уяві. Хоч документ охоплює широкий перелік мовних і правових питань, для публічної комунікації саме шрифт призначили головним символом ініціативи. Тоді як про саму професію дизайнера (шрифтового як мінімум) в усьому цьому процесі говорять напрочуд мало.У тексті постанови фігурують законодавці, лінгвісти, академії, комісії, органи, процедури. Дизайнери як професійна група — відсутні. Бо рекомендацію розробки «єдиного стандарту» адресовано… Кабміну. Туманні натяки на дизайнерів з’являються хіба що в публічних коментарях до новини — у формі розмитих образів «представників середовища, що генерує шрифти», «митців» і «художників, що вигадують візерунки». Навіть коли на радіо з’являється коментар реального шрифтового дизайнера Богдана Гдаля, його редукують до ілюстратора — тобто знову виводять із поля професійної суб’єктності і видимості.У цій логіці дизайн існує ніби сам по собі — як щось самоявлене, як образ, як символ. Але не як процес і не як професія. Держава готова говорити про стандарт і про суверенітет, але не готова говорити про того, хто має цей стандарт створювати. Дизайнер тут не фігурує ані як фахівець, ані як носії експертизи, ані як учасник ухвалення рішень. Особливо показово, що риторика «національного шрифту» з’являється в системі, де типовий державний стандарт уже існує. У Прикінцевих положеннях Закону «Про правотворчу діяльність» прямо зафіксовано використання шрифту e-Ukraine для державних веб-ресурсів, але він ніколи не описувався в категоріях національної ідентичності. Якщо припустити, що нова ініціатива стосується лише друкованих документів, виникає дивне розщеплення: цифровий стандарт залишається суто технічним інструментом, а друкований раптом отримує статус «національного». У такій логіці складно зрозуміти, що тут є стандартом, а що — символом. Категорія національного з’являється не як результат послідовної типографічної політики, а як комунікаційний жест, що радше затемнює предмет розмови, ніж прояснює його.Не менш показовою є й відсутність розмови про процедури. У постанові майже немає пояснень щодо того, як саме мають залучатися фахівці, за якими критеріями відбиратимуться рішення, які стандарти маються на увазі і хто нестиме відповідальність за результат. А ще — усі інші учасники процесу діють у межах своїх інституційних ролей і бюджетів. Дизайн же знову опиняється в зоні невизначеної, слабо захищеної праці і вочевидь волонтерства.Можливо, ця історія не так про шрифт, як про дещо глибше. Про те, що держава охоче користується дизайном як інструментом публічної легітимації, але досі не готова визнати дизайнера як повноцінного учасника власних рішень.