Пʼять днів до відʼїзду в Ізраїль. Сьогодні я перестрибнула ще одне розпечене коло - отримала підтвердження від авіакомпанії, що моя псиця Роза може летіти з нами. До цього - тижні підготовки, аналіз крові на титри до сказу зроблені ще в червні. Вчора, на фінішній прямій, Руслан, співробітник сельхоз офісу в аеропорту Тель-Авіва каже мені — коли я намагаюся отримати ліцензію на ввіз Рози, бо мені весь час повертають документи без пояснення, - ви знаєте, що у країні війна? Ви знаєте, що нас всі ненавидять зараз? Нащо вам це, їхати сюди? Звʼязок переривається. Не встигаю відповісти. Ані собі, ані Руслану.Біг на місці, біг по місту разом із собакою, біг внутрішній, зовнішній. І зараз, нарешті, пауза. Залишившись вдома сама, що буває нечасто, я заново вітаюся з будинком, який покину за кілька днів. Проходжуся пилососом, ставлю прання, міняю постіль, витираю пил. Це заспокоює мене, пульс вирівнюється. Інколи краще не давати відповіді, а просто йти вперед. Писати книжку не тому, що «вона комусь буде потрібна», а щоб розгадати таємницю, яка навіть вночі нашіптує нові рядки. Руслан знайде відповідь на своє «навіщо» сам, Роза пізнає нове місто, з новими запахами та смаками, а я, можливо, допишу книжку. Нова книжка «Життя між рядків» вже скоро у ваших руках