​​«No Barrique no Berlusconi» (с) Про революційні винні події в Тоскані, що відбувалися у другій половині XX ст., знають всі (або майже всі), а от те, що в такому бастіоні традиціоналізму, як Пʼємонт, паралельно з Тосканою теж розвивалася схожа історія - згадують не часто. Можливо на фоні бурхливих тосканських баталій Пʼємонт опинився в тіні свого більш «пафосного брата». А можливо італійці вирішили «подарувати супер-Тоскану американцям, а супер-Пʼємонт залишити собі»? Адже і тоді, і зараз вина Пʼємонту користуються найбільшою шаною з боку заможних італійських споживачів вина, а от Тоскана - більш експортоорієнтований регіон Італії. Як би там не було, пропоную коротко пригадати деякі винні баталії Пʼємонту тих часів. В зоні виробництва Barolo в період після Другої Світової війни справи були кепські: якість вин була не стабільною, виробництво відбувалося за принципом «як мій дід робив, так і я роблю», а балом правили в основному великі кооперативи, які скуповували виноград чи вже готове вино у місцевих селян і змішували все підряд під етикеткою «Barolo». З іншого боку, сам смак вин - з високим таніном та високою кислотністю, - спонукав споживачів не пити його одразу, а витримувати в пляшці для помʼякшення. Більше того, сам регіон Пʼємонт в очах споживачів був більше відомим, як виробник вермутів, найбільш популярними з яких були Martini та Cinzano. Саме на останньому і пропрацював довгий час Ренато Ратті - людина, якій судилося змінити місцеву парадигму консерватизму. Ренато отримав непоганий комерційний досвід з 1955 по 1965 роки на Сinzano. А також, закінчив школу енології в Альбі та відвідав Бургундію. Саме у 1965 році Ренато купує невелику ділянку під назвою «Marcenasco» та починає, за прикладом Бургундії, виготовляти разом зі своїм племінником - Массімо Мартінеллі, - Barolo з однієї окремої ділянки, чого в регіоні не було раніше. Але на цьому Ратті не думав зупинятися. Він скоротив час бродіння та контакту шкірки винограду з соком, почав використовувати селективно виведені дріжджі, контроль температури та перейшов з традиційних старих боті на новий французький барік для витримки своїх вин. Як ми бачимо, технологічних аспектів було чимало, проте саме використання нових французьких баріків тісно закріпилося за цим новим «модерністським» рухом. Новим споживачам з США, Японії та східної Європи такий стиль вин сподобався. Пізніше, Ренато Ратті обріс цілою купою однодумців та послідовників, а за мотивами цієї історії у 2014 році був навіть знятий документальний фільм - «Barolo Boys: The Story of a Revolution». Проте не треба думати, що шлях модерністів був легким та безтурботним. Це була справжня боротьба в буквальному сенсі цього слова. Так, наприклад, в 1982 році один з активних реформаторів Эліо Альтаре, не змігши переконати свого батька у використанні французьських бочок, розпиляв сімейний боті бензопилою. Після цього батько не розмовляв з сином упродовж десяти років. І такі випадки не були поодинокі. Прагнучи до міжнародного комерційного успіху, багато господарств стали робити шаблонні та однотипні вина, що мало відрізнялися одне від одного. Проти цієї тенденції виступили «традиціоналісти». «No Barrique, No Berlusconi» - такий напис зображував у 1990их на етикетках своїх вин власник господарства Cantine Mascarello Bartolo. Виноробів-модерністів він порівнював з прем’єр-міністром Берлусконі, що мав репутацію цинічного політика та бізнесмена.