Я стою перед тобою тут: я нічийний, шут, випадковий, як вдалий жарт. Я тікав все життя від цього. Легковажність плекав у погляді, легкість подиху – коли прощався (а щоразу прощався!) з тими, хто ім'я моє читав в лініях на своїх долонях. Я повертав серця, які мені приносили, щоб я носив на пальцях, наче перстні. Дивись, я був доволі честним, до волі – спраглим. Слідував правилам, які сам для себе і визначив: не залишати по собі випалену пустелю, не давати марних надій довірливим і вразливим, не вступати ні в бійки, ні в суперечки.Я про себе думав, що я незалежний й гордий. Але такі гострі твої ключиці, я дивлюсь, не в силах відвести погляд. На твоїх ланітах палахкотить світанок, ружа й золото, молоко і мед. Якби я був поет – я б більше ніколи не написав жодного тексту, не було б сенсу, всесвіт все уже передав тобою – що ж, на щастя, я не поет. Навіть тоскно, що зі всіх сюжетів мені дістався такий банальний – ти магічна, а я звичайний. То ось як це, серце хтось надломив, як окраєць хліба, і в розломи заливає гарячу лаву? Я приношу вибачення їм усім, я був неправий. Якщо треба, я готовий сказати це особисто, і служити кожній із них до скону. Але все це потім. Зараз – тріщить вогонь. Я вдаряю в дзвони.