Повідомлення telegram каналу - @vyshniakovs

Віолетта сьогодні не померла
В київській опері премʼєра. Не знаю чи гучна - я, на жаль, у оперних справах не тямлю. Проте охоче долучився до повної зали глядачів в очікуванні “Травіати”.
Історію паризької куртизанки та закоханого юнака вперше написав Александр Дюма молодший. Вона побачила світ в рік гарячої Весни європейських націй 1848 року. В розпал довгого 19-го століття.
Успішну постановку помітив Джузеппе Верді. Ще одна велика фігура доленосного 19-го століття. Він — один з творців модерної італійської нації — вписав цю історію в золотий фонд свого доробку. І історія Віолетти та Альфредо зазвучала зі сцен світових опер.
І от нарешті будівля київської опери — збудована вже наприкінці того таки 19-го століття (наприкінці — виключно календарно, до закінчення довгого століття лишалось ще майже півтора десятки років) — теж дочекалась “Травіати” на своїй сцені.
Я сидів в залі — просто таки памʼятці нашому провінційному, але затишному 19-му століттю — і, дещо відволікаючись від сюжету, міркував про дискусії, які вели тогочасні кияни щодо архітектурного образу цієї ренесансної будівлі. Критика, кажуть, була нищівна.
Цікаво, якої думки про будівлю були наші громадівці-українці? В той час, коли їхній гурток був певною мірою міським маргінесом, а українство, що жило на їхніх плечах, безнадійно відставало від локомотиву європейських модерних націоналізмів. Чи могли вони мріяти, що колись опера носитиме імʼя їхнього кумира, якого не дарма назвуть пророком. В національному вимірі, звісно.
І от четверта дія. Драматична зустріч закоханих. Віолетта на своєму смертному ложі. І от-от відбудеться трагічна розвʼязка…але десятки незамʼючених телефонів з зали вносять свої корективи в сценарій.
“Оголошено повітряну тривогу, будь-ласка, спустіться до приміщення гардеробу”.
Прикро бачити біль на обличчях акторів. Стільки зусиль, стільки душі вкладено в цю постановку і от якийсь стратегічний бомбардувальник в небі проклятої Білорусі краде у них кінцівку.
Спускаємось до підвального приміщення, а думками я в тому ж 19-му столітті. Яке, однак, відчував особисто не так давно. 10 жовтня, в понеділок зранку я теж міркував про цей вік, що сформував наше сьогодення.
Тоді, коли війна гучно нагадала про себе в київському середмісті, а столичні бомбосховища знову наповнились людьми, мені теж вдома не сиділось. Не через страх. Але чомусь дуже захотілось бути серед людей. Бачити їхні очі, чути їхні розмови. Можливо втішити, можливо пожартувати. Але обовʼязково пережити цю подію разом. Як громада, як народ, як нація.
Кажуть, нації творились на міських площах. 19 століття наздогнало нас на наших майданах, у наших бомбосховищах. Дивовижний хрестоматійний експрес-курс націєтворення. Від революції до війни. Неймовірний досвід спільних надій, спільних трагедій, спільної боротьби.
Цікаво й інше. Росія до 19-го століття так і не добралась. Як в наш час, так і в часи Дюма та Верді Росія була та лишається потворою з минулого. Маю надію — і без майбутнього.
А Віолетта цього вечора так і не померла.