Повідомлення telegram каналу - @vyshniakovs

З епопеї «ПОПІЛ ІМПЕРІЙ»
Батьківський край у згарищах чорніє,
І кучерявиться по селах дим,
Та льодівцями срібними лисніє
Тобі Тіроль, нагадуючи Крим.
До рук узявши посох сукуватий,
Попростував ти у чужий простíр;
Щоночі смуток будеш дарувати
Тремкому сонмові холодних зір.
Вони ж ті самі тут, тремкі сузір’я,
Які світили між подільських лон.
Поглянь, як осявають верхогір’я
Кассіопея, Віз і Оріон.
Вони ведуть тебе у невідоме,
І, може, десь за кряжем кам’яним
Все буде так, як то було удома:
Пахучий степ із полином терпким
(Євшане мій, люблю тебе ще й досі!),
Кінь вороний серед високих трав,
Що, бродячи, обтрушує з них росу,
Татарське зілля, крик качок і став.
Не став, а дзеркало, що нерухомо
Відбило небо ранковé, смутне,
А овид — ніжна прозолоть соломи —
На сході тьмяному ось-ось блиснé.
Роки неповоротні, невимовні
У млі постали видивом живим:
Ти знову, пливучи в хиткому чóвні,
Зориш — і тане далеч, як той дим.
О ні, то деревій навіяв чари:
Ти мимохідь його зірвав, розтер —
Дух степовий війнув, і ось пожари
Він голубі роздмухує тепер.
То завертілося, мов каруселі,
Все пережите, дальнє і близьке.
Поглянь: довкола незнайомі скелі,
Шумить потік, он озеро гірське
І спадиста тірольська полонина;
Між трав дзеленькають стада корів;
А ти — чужа, заблукана людина,
Що проминув її Господній гнів.
Ти стратив все: лише зірчасте небо,
Мов плахту дорогý, в дорóгу взяв.
І що тобі, бездомному, ще треба?
Вже у дитинстві в ньому ти втопав.
Куди б ти не пішов, потужний вітер
Тобі несе сузір’я рідні вслід,
І скрізь, і завжди над тобою світить
Знайомих обрисів іскристий цвіт.
І де б ти не блукав, у кожнім краї
Той самий напинається намет.
О, скрізь під рідним небом спочиває
Жебрак, мандрíвник, лицар і поет.
Юрій КЛЕН
(4.Х.1891, с. Сербинівка, Поділля — 30.Х.1947, Авґсбурґ, Баварія)