Не задовго до повномасштабного наступу було в нас завдання, обійти все узбережжя Сівашу, Чонгара, Генічеська. Для встановлення можливих місць, де підори можуть зробити висадку десанта на берег або через повітряний простір. То був нудний, в той самий час і веселий час. Підори вже на повну проводили по повній "навчання". Але ми вже знали що ці "навчання" завершаться наступом. Паніки не було, була якась тяжкість від того що це неминуче, ми навіть не уявляли що буде наступ з різних напрямків, ми вважали що то буде в напрямках Донецької, Луганської, Запорізької, Херсонської областей. Що ми будемо вибиратись з оперативного оточення, де будемо по дорозі зустрічати окремих бійців різних суміжних підрозділів хто залишився живий від масованого наступу. Ніколи не забуду коли рухались на Чаплинку, де розташовувались морпіхи з прикордонними загонами, та нас за 3 км. зупинила жіночка з дитиною (хлопчик) у віці 8-10 років, зі сльозами, яка нас попередила що "-Хлопчики, рідні, не їдьте туди, там наших вже розбили!", та як вона нам побажала удачі, допомогла в якому напрямку нам рушити та ще спитала. "- Пообіцяйте рідні що ви сюди ще повернетесь рідненькі?!".Ми пообіцяли та рушили далі. А в кожного з нас дорослого чоловіка не зважаючи на вік, нагортали як хвилі чудового херсонського моря сльози. До чого це я. Не забувайте про допомогу ЗСУ максимально що в ваших силах! Щоб нарешті ті сльози скінчились та на вустах була гірка посмішка. Всіх обійняв!