сьодні виходжу в інтернети не на самій щасливій ноті з можливих. за чотири роки повномасштабної я читала подібні пости мільйон разів, але ніколи не опинялася їх героїнею, а надто авторкою. у ніч з 1 на 2 червня бог закрив нас із друзями своєю ладошкою, і це була єдина причина, з якої нас не порізало віконним склом, коли в лічених метрах від будинку прилетів циркон. я не буду розказувати в деталях, як залізні зуби ракети клацнули в сантиметрі від наших облич, як ми бігли в укриття, задихаючись від пилу, як переступали через трупи, як я не встигла одягнутися і бігала від одного пораненого до іншого в трусах і сашиній футболці, як тримала на руках маленького хлопчика, обіцяючи, що все буде добре, аби на наступний день дізнатися, що його мама загинула на місці, як назар врятував нам з котом життя, силою затягнувши обох у ванну, як кришилося скло під підошвами кросівок і як ми вчотирьох обіймалися у зруйнованій квартирі, коли все закінчилося.це лишилося в історії, але уже не має значення. те, що має значення — життя, яке можна врятувати.дівчинка іра, стікаючи кровʼю, стискала мою руку, поки я тримала її відкритий кишківник і згадувала все, що знаю про абдомінальні поранення. я змушувала її рахувати у зворотному порядку, поки перевʼязувала стопу, з якої стирчав уламок скла завбільшки зі сливу. ми чекали на швидку дві години, і за ці дві години її серце періодично затихало, а моє натомість хєрачило як перфоратор, поки я стояла на колінах в калюжі крові і вперше за життя молилася за незнайому людину. зараз іра в реанімації після четвертої операції, її мама відкрила збір, і я хочу, аби кожен з вас долучився. якщо я врятувала її один раз — вийде і вдруге. ми не можемо боротися зі смертю, але можемо допомогти тим, хто бореться з нею за нас і для нас.лишаю посилання на збір і прошу у вас максимального поширення