Під рубрикою «Дембельський альбом».Я часто думаю про те, як пощастило тим, хто пішов на фронт у перші дні «повномасштабки». Ми попервах застали класичну, описану в бойових статутах, війну, з її взводними та ротними опорними пунктами, бліндажами, траншеями, вогневими точками й спостережними пунктами. У війну ми втягувались поступово, вона змінювалась на наших очах, а з нею змінювались і ми.Червень 2022 року. Наш 1 стрілецький взвод 1 стрілецької роти 206 окремого батальйону ТрО (військова частина А7375) вже два місяці як облаштовував взводний опорний пункт неподалік с.Прибузьке Миколаївської області. Противник був кілометрів за 7-8 від нас, про що нагадували постійні мінометні обстріли, а ми, між тим, споруджували лінію оборони Миколаєва за класичною схемою часів Першої Світової. Очікувався ворожий наступ, ми тримали зброю напоготові й доки весь взвод займався фортифікаційним облаштуванням, хтось один, зайнявши місце на дереві (там був справжній спостережний пункт – навіть встановлений польовий телефон), оглядав навколишні поля та лісосмуги.У червні 2022 року ми ще не знали, що на нас чекає найближчим часом – що вже в липні ми будемо на самісінькому «нулі», за липень-серпень посунемось на два кілометри в «сірій» зоні в бік с.Правдине Херсонської області й у вересні троє з нас – Юра Балашов, Руслан Демідов та Мар’ян Матвєєв загинуть, Артем Мороз залишиться без ніг, а Сергій Рожков та Антон Юшков стануть інвалідами внаслідок тяжких поранень.Тоді ми ще нічого цього не знали й думали, що ми безсмертні, а війна ось-ось закінчиться.Фотографії зроблена в точці з координатами 46°46'22.0"N 32°01'28.4"E#дембельський_альбом