У перші дні нового року минуло сорок днів, відколи перестало битися серце людини-легенди нашої Великодимерськакої громади, Броварщини, Київщини — Настич Людмили Олександрівни.Ці сорок днів стали часом болю і глибоких роздумів для нашого творчого колективу та для всіх, хто знав і любив цю світлу людину.Ми втратили не просто керівника чи наставника.Ми втратили матір колективу.Людину, з якої все почалося.Її голос і сьогодні звучить у нашій пам’яті.Її настанови живуть у наших справах.Її тепло й доброта залишилися з нами назавжди.Людмила Олександрівна вміла знаходити добре слово для кожного, підтримати у важку хвилину, об’єднати людей своєю енергією, вірою і любов’ю. Вона щиро любила українську пісню, свій колектив, наше селище, свою родину.Чесна, добра, світла жінка, яка прожила життя з відкритим серцем і залишила по собі світлий слід.Таких людей не забувають.Таких людей носять у серці.Другої такої не буде.Але її справа, її пісня, її любов до людей житимуть у кожному з нас.Світла і вічна пам’ять Вам, Людмило Олександрівно.Дякуємо за все.Спочивайте з миром.Моя мрія -це меморіальна дошка в пам’ять про нашу Людмилу Олександрівнау 🙏 Буду звертатися з проханням до селищної ради!🙏Публікую останню пісню , яку ми подарували Людмилі Олександрівні-«Світку мій коханий»Джерело: Людмила Нишенко