Босорка Світлі історії стомлено крутяться в колі зіниць,темні видіння подібні до дір між зубами,ліпиш і ліпиш прогалини, біль — як орнамент,щойно покажеш єство — і стібки криво вниз. Грушеподібно босорка сидить на краєчку, не спить:ночі для того, щоб бути собою хоч трохи,ночі принадні, ще й хмари танцюють під рокіт,чавлять із мороку сік, напувають лисиць. Мічена нечисть і сьома дівиця в сім’ї коваляв’юнко ховала у хмелі дозрілі підозри,інколи в образі звіра навмисне на позіркров’ю вмивала обійстя, аби хтось закляк. Лячно було, як багрянився обрій — тваринне лицезнову ставало гладким, як краплини квіткові. Із молоком випивала сусідські розмови:«Цур йому й пек, що за звір нам жахіття несе?»Підстерегли та й дізнались: босорка живе в коваля. Батька дівчиська схопили й узяли за барки:«Спалимо хату, бо нечисть створив! — війт як гаркне:Очі залив і не бачив, що няньчив бісівське маля?»Вперше її у тринадцять гукнула хижацька маназ краплями крові, що впали на ніжну спідницю. Голос їй мовив, що хвіст визирає з-під низу,треба сховати свій шал, доки батько не взнав. Знищити може лиш рідний чаклунське звірине єство. Мати спочила із криком в очах повитухи,що віддала ковалю немовля в шерхлі руки. Брат на солдатчині, сестри заміжні давно. Люди збирались і помсту несли як колючий вогонь. Батько кричав: «Подуріли! То звір був — не доня!»Сонце лягало, йому постелила безодня,що голоси пробудила: «Та стій, охолонь». Страх запалився: хижак скалив пащу навпроти селян,миттю розкидав усіх, хто тримався за зброю. Раптом відчула босорка вогку суміш болю. Батько встромив її смерть просто в серце й охляв. Ніч нахилилась над звіром, забрала полуду скляну —дівчина впала на землю із зойками люду. Вже не повернеться зло і в селі тихо буде,та в голові коваля голоси за убивство клянуть.© Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець