Хотів написати пост про синдром самозванця. Але хто я такий, щоб про це говорити… І в цьому, здається, весь його механізм. Ти мовчиш не тоді, коли тобі нічого сказати. А тоді, коли сказати вже є що, та внутрішній прокурор вимагає ще три дипломи і чийсь там іще дозвіл. А справжній самозванець не сумнівається. Він продає курси після трьох рилзів, називає себе наставником після однієї книжки й спокійно роздає поради, яких сам ніколи не перевіряв на собі. А ти сидиш над одним текстом третю годину. Перечитуєш. Видаляєш. Знову пишеш. Бо тобі не все одно. Синдром самозванця це часто не про слабкість. Це побічний ефект досвіду і експертизи. Коли людина вже достатньо розумна, щоб бачити межі власної компетенції, але ще недостатньо цинічна, щоб говорити про все з упевненим обличчям. Іронія в тому, що світ сьогодні винагороджує не завжди найглибших, а часто найгучніших. І поки одні чекають дозволу називати себе професіоналами,інші вже будують особистий бренд на харизмі, нахабстві й хорошому світлі в кадрі. Можливо, зрілість це не коли зникли сумніви. А коли ти перестав ставити їх за кермо.