❓Сьогодні я хочу запитати вас про щось особисте.
Коли ви востаннє після важкої зустрічі сиділи за робочим столом чи у власній автівці – і не могли встати або поїхати?
Ви просто сиділи. Не тому, що не хотіли додому. А тому, що було важко, тому, що щось тримало.

🆘 Такі моменти – це не про прояви слабкості. Це сигнали. І про них ми сьогодні поговоримо. Поняття вікарної травматизації ввели Ліза Перлман і Карен Заквітне. Саме вони сказали просту, але важливу річ – це не те, що відбувається з поганими фахівцями.

Вікарна травма – це те, що відбувається з живими людьми, які регулярно торкаються чужого болю і при цьому думають, що мають справлятися самотужки.
Важливий акцент – не «якщо торкаються», а саме «регулярно».

Ще один фахівець, Чарльз Фіглі, додав до цього одну важливу деталь, яку ми часто ігноруємо – емпатія – це не просто навичка. Це важливий інструмент, яким ми з вами працюємо. І саме через нього чужий досвід буквально входить у нас. І якщо, а саме здебільшого, цей досвід травматичний – він залишає сліди в нас із вами. Не метафоричні сліди. Нейробіологічні.

❓ Як це виглядає в житті, не в підручнику? Давайте спробуємо трохи себе продіагностувати. Ось декілька ознак-проявів. Читаючи про них, спробуйте визначити, чи помічали ви їх у себе. Ви перестали дивитись новини і зробили це неусвідомлено, а не з метою профілактики саме вікарної травми. Як полярність, ви, навпаки, постійно дивитесь новини, і цей процес стає неконтрольованим. Або ви замінили його на скролінг рілсів і соцмереж, що призводить до випадіння з реальності на години. Ви почали уникати певних розмов удома. Цинізм перестав бути захистом – він став єдиною мовою, якою ви говорите про клієнтів на нараді. Під час засинання вас не полишають думки про конкретну клієнтку, яка має прийти до вас у вівторок. Ви перестали плакати на сесіях – і це не приносить полегшення, це лякає.

Авторка моделі ProQOL Бет Ален Стемм описала це як поступове зміщення від задоволення від співчуття до втоми від нього.

Найстрашніше в цьому зміщенні – те, що ми майже його не помічаємо. Бо воно відбувається малими кроками, по міліметру. Кожного дня. Після кожної зустрічі, яку ми «нормально витримали».
Я часто зустрічаю серед колег «олов’яних солдатиків» – «я справляюся», «все нормально», «я гарно працюю». Знайомі фрази, які ми говоримо, коли оточення починає помічати зміни в нас. Ми йдемо в заперечення, не помічаючи цих речей або просто закриваючи на них очі. І в цьому пастка.

Вікарна травма не приходить із запискою. Вона приходить, коли ви вже давно виконуєте свої функції на автопілоті і не помічаєте, що внутрішній ресурс на нулі.

❗️Один із відомих травматерапевтів у світі Бессел ван дер Колк у своїй книзі «Тіло веде лік» описав, як тіло накопичує те, чого не усвідомлює голова.

Хронічна втома, яка не минає після вихідних. Напруга в плечах, яка стала фоном. Дратівливість, яку ви пояснюєте чим завгодно, крім роботи. Тіло знає раніше.

❓

Питання в тому, чи ми слухаємо його.

⬇️ ПРОДОВЖЕННЯ ⬇️