Парадокси терапії📥💬

Бути терапевтом - це іноді відчувати себе канатохідцем, який намагається втримати рівновагу між тим, що він знає, і тим, що він відчуває.

📤

У нашій роботі істина  загалом рідко буває лінійною. Вона майже завжди народжується на перетині протилежностей,парадоксів. Але саме вони дають нам нові поштовхи для розвитку і росту.

🏅◽️ Досвідчене «Незнання»Ми маємо бути озброєні знаннями про психіку, механізми травми та психопатологію. Проте, заходячи в кабінет, ми мусимо мати «чистий погляд». Ми маємо забути теорію на деякий час, щоб почути Людину.◽️

Дистанція, що створює БлизькістьМи маємо бути максимально поруч ,як «попутники» ,але водночас ми мусимо зберігати дистанцію.

💭

Наша «холодна голова» - це не відсутність серця, а гарантія того, що коли клієнт тоне, ми не стрибнемо у воду разом із ним, а міцно триматимемо канат.

✅ Наша професійна дистанція - це простір, у якому клієнт може почуватися в безпеці.◽️ Всемогутність та БезпорадністьМи віримо у непереможність ноетичного ядра , у те, що в людині є щось, що ніколи не хворіє. І водночас ми щодня стикаємося з обмеженнями: психосоматикою, втомою, долею, яку неможливо змінити.

✅

Парадокс у тому, щоб бачити свободу там, де її залишився лише міліметр, і при цьому не ставати фанатичними оптимістами, що ігнорують реальний біль.◽️ Вплив через НедіянняЦе парадокс професійної відповідальності. Ми працюємо найефективніше тоді, коли відмовляємося від бажання «виправити» клієнта. ➕

Найглибші зміни відбуваються не від нашого бажання допомогти. Ми створюємо простір, де клієнт сам наважується на свій крок.

✅

Ми маємо бути «активно присутніми», але при цьому не забирати у людини її право на власну швидкість та власну помилку. Часто супервізія саме  те місце, де ці парадокси перестають бути внутрішнім конфліктом терапевта і стають його робочим інструментом.

💡 Юлія Макоід