Статистика telegram channel - @valerii_markus

Маю зараз тимчасовий, відносно комфортний період служби, з нормальними вихідними, сном і простором трохи видихнути.Я помітив цікаву річ: коли тіло не втомлене фізично, психіка все одно шукає навантаження. Бо за роки війни втома стала не просто станом, а частиною режиму існування. Якщо її немає, всередині з’являється порожнє місце, яке треба чимось заповнити.Я вирішив заповнити його спортом.Так я познайомився із Сергієм Осіпчуком - якщо не найкращим, то точно одним із найкращих тренерів зі стронгу. Трохи пізніше познайомився з федерацією пауерліфтингу UPC.І подумав: якщо вже доля дала мені тимчасовий проміжок, де можна виспатись, нормально поїсти, потренуватись і не жити в режимі постійного виснаження, треба витягти з цього максимум.Ми з Сергієм мали одне важке тренування на тиждень. Я почав спати, їсти, відновлюватись і готуватись до змагань. Поставив собі ціль - виконати Майстра спорту з пауерліфтингу у федерації UPC.На щастя, усі змагання проходять на вихідних.За місяць я відвідав два чемпіонати, виконав норматив Майстра спорту і чотири нормативи КМС в UPC.Завтра мої останні змагання з пауерліфтингу в цьому циклі. Спробую виконати ще один норматив Майстра спорту у цій же федерації.Можливо, троє змагань за півтора місяці - це забагато. Але я радий, що зміг закрити дитячий гештальт. Не в ідеальних умовах, не в мирному житті, де можна планувати роками вперед. А тут.Бо війна дуже багато забирає. Але якщо з’являється шанс щось повернути собі - його треба брати.P.S. Був ще варіант синячити по чорному, але цей варіант відклав на кращі часи ))

Шановне панство, перепрошую за затримку в комунікації щодо розіграшу.Звітую.Цільова сума на нашій банці була повністю зібрана, за що ми вам безмежно вдячні.Під час розбиття банки додаток Monobank визначив переможців:1. Автомобіль Tesla model X – Олексій К. (автомобіль передали на цьому тижні).2. Colt M5 A1 і сотня набоїв від «Ібісу» – В’ячеслав Д. (зброя поїхала до переможця)3. Скульптура від Валерії Гончарової – Євгеній К. (на жаль банк не зміг зв’язатись із переможцем. Тому усе ще шукаємо людину).Щодо реалізації зібраних вами коштів:1. ЦСП «Omega» - автомобілі придбані і передані військовій частині.2. ГУР МО – автомобілі придбані. Частина передана, частина ще їде в Україну. Засоби розвідки виготовляються.3. СБС – РЕБи, дрони і комплектуючі оплачені. Наразі здійснюється передача на військові частини.Наступного тижня у своєму телеграм каналі публікуватиму фото і відео звіти.Ще раз дякую усім, хто допоміг закрити збір. Наступний організовуватимемо за кілька тижнів. На розіграші буде лише одна річ, але дуже унікальна, вінтажна і дуже дорога ))

Одна з неочевидних проблем нашої армії - надто швидкі підвищення.Іноді це вимушено, через втрати молодшого офіцерського складу. Але далеко не завжди.Я хочу звернутись до військових, курсантів, які можуть опинитись перед таким вибором.Не дозволяйте відбирати у себе право на помилки. Не дозволяйте відбирати у себе досвід.Система й так не дала більшості з вас побачити, що таке війна з позиції солдата. Тому спробуйте затриматись на позиції командира взводу якомога довше. Це єдине місце, де ви ще можете щодня перебувати поруч із солдатами і сержантами. Бачити, як формуються колективи. Чим вони живуть. Як працюють. Як реагують на стрес. Як відновлюються. Як сваряться.Коли ви підете на підвищення, ви заберете із собою рівно стільки розуміння солдатського життя, скільки встигли набрати на рівні взводу. І чим глибший цей досвід, тим точніше ви потім зможете оцінити: здатні люди виконати те, що ви нафантазували, чи ні.Я бачив достатньо космічних наказів окремих полковників, які свого часу пробули командирами взводів місяць-два ще до повномасштабної війни, а потім швидко піднялись по щаблях. І на моє глибоке переконання - космічність їхніх задумів іде саме звідти. Із того моменту, коли їм зробили ведмежу послугу й надто швидко підвищили.Є ще один бік цього питання, про який майже не говорять.Через психологічну неготовність до вищих посад багато талановитих молодих військових банально скурвлюються. Не справляються з гординею, і робоче починає підмінятись особистим.Я бачив надто багато прикладів, коли дійсно молодих і перспективних знищувала саме посада, до якої вони не були готові. Ні зрілістю, ні досвідом, ні характером. Пізніше, вони б витягнули цю роботу, але їм зробили ведмежу послугу, і вони опинились там надто рано.Швидке підвищення - це не завжди подарунок. Іноді це спосіб втратити командира ще до того, як він ним дійсно стане.Слава Україні!

Прошу допомогти мені зрозуміти одну річ щодо Palantir.Можливо, я щось неправильно зрозумів — тоді поправте мене, будь ласка, в коментарях.Я вважаю, що головний міжнародний капітал України сьогодні — це наші знання про сучасну війну. Україна має те, чого не має жодна інша країна світу: дані, отримані в умовах реальної війни.Не навчальні полігони. Не симуляції. Не штабні сценарії з PowerPoint. А реальна війна, реальні цілі, справжні результати ударів, телеметрія дронів, супутникові знімки з прив’язкою до бойових дій. Дані про ефективність рішень, озброєння, тактик і технологій у справжніх умовах війни.Це унікальний масив даних. Його цінність вимірюється не лише грошима. Вона вимірюється міжнародним впливом, технологічною перевагою, майбутніми оборонними рішеннями і місцем України у світовій безпековій архітектурі.Це стратегічний актив, який Україна може використовувати у відносинах із партнерами: в обмін на технології, інвестиції, оборонні рішення, політичну підтримку і геополітичні гарантії.Я прочитав пост міністра оборони і, виходячи з опублікованого тексту, зробив для себе висновок, що Україна надала компанії Palantir доступ до наших унікальних даних.Водночас я не до кінця зрозумів, що саме Україна отримує натомість.Судячи з опублікованого, йдеться про безкоштовний доступ до сервісів цієї компанії.Але тут я можу помилятися, бо не володію всією інформацією.І от я намагаюся зрозуміти: ми передаємо цей масив — один із наших ключових стратегічних активів — просто за право користуватися їхньою програмоюБезоплатно? Без контракту з конкретними цифрами? Без публічних умов? Без зрозумілої відповіді, хто тепер має права на ці дані?Я ніколи так не хотів помилитися, як зараз.Якщо я неправильно зрозумів — поясніть, будь ласка.Чи є у публічному доступі контракт із правами та обов’язками сторін?Чи є аудит того, скільки це коштує?Чи є гарантії, що Україна не віддає стратегічний актив за безцінь?Бо поки я бачу тривожну картину: ми платимо кров’ю за дані, які хтось інший може конвертувати в капіталізацію, міжнародний вплив і великі гроші.

Про довіру в армії В армії дисципліна і субординація - це не про красу строю і не про любов до порядку. Це питання виживання. Від того, наскільки підрозділ контрольований, залежить, наскільки організовано, синхронно і передбачувано він буде діяти в критичний момент. А від цього напряму залежить шанс на виживання. У нормальній військовій системі солдат відмовляється від частини власної суб’єктності. Він делегує частину відповідальності за своє життя нагору - командиру, структурі, системі. І в обмін отримує головне: відчуття безпеки не перед ворогом, а перед своїми. Відчуття, що ним керують люди, які знають, що роблять. Сам по собі Статут не змусить людину переступати через інстинкт самозбереження. Йдеться не про сюсюкання з солдатом. Солдата не треба жаліти. Про нього треба дбати так, щоб він це відчував. Саме з такій парадигмі дисципліна працює. Саме тоді підконтрольність рятує життя. Але є одна проблема. Усе це працює лише там, де життя солдата справді перебуває в руках грамотного командира. Не формально старшого за званням, а людини, яка здатна приймати якісні рішення, нести відповідальність і створювати для підлеглого відчуття внутрішньої опори. Коли цього немає, система ламається. Солдат змушений повертати собі ту суб’єктність, яку в нормальній армії він міг би спокійно делегувати. Не тому, що він недисциплінований. Не тому, що він бунтівник. А тому, що це стає єдиним способом вижити. Бо якщо командир не дає безпеки, то втрата суб’єктності перестає бути силою, а стає загрозою. Там, де система в очах солдат не заслуговує на довіру, дисципліна перестає бути інструментом порядку. Надмірна самостійність у війську часто є не проблемою, а симптомом: люди просто адаптуються до неякісного керівництва.Якісна дисципліна можлива лише там, де підлеглий, віддаючи частину свободи, не відчуває себе беззахисним. Де делегування відповідальності за власне життя дає не тривогу, а внутрішній спокій. Де наказ не звучить як вирок. Де командир не просто вимагає підкорення, а створює підстави для нього. Інакше лишається найпримітивніша форма управління - страх. Так, страхом можна тимчасово контролювати людей. Можна тиснути. Можна принижувати. Можна тримати особовий склад у постійному напруженні. Але! Страх не виховує відповідальність. Він виховує брехню. Поставили задачу дійти до точки — скажуть, що завадив обстріл.Зірвали виконання — приховають.Не впорались — збрешуть. Страх оптимізує не результат, а звітність. Найчастіше – брехливу.Солдат бреше, бо боїться взводного; взводний бреше, бо боїться ротного; ротний — комбата; і т.д.І через цей страх та недовіру подекуди втрачається реальна картина подій як у армії, так і на ЛБЗТам, де контролюють страхом, брехня стає не пороком, а захисним механізмом. Страх працює лише доти, доки начальник стоїть поруч. Доки присутнє перманентне відчуття загрози від начальства. Щойно начальник зникає з горизонту, зникає і вся магія такого “управління”. Страх тримає людину біля ноги. А довіра тримає людину в строю. Ніщо не дає такої влади над людьми, як довіра. Не крик. Не погроза. Не демонстративна жорсткість. А саме довіра - як наслідок справедливості, компетентності, послідовності й відповідальності. Найвища форма дисципліни - не страх. Найвища форма дисципліни - довіра.Бо там, де людина вірить командиру, її не треба ламати. Її не треба постійно душити контролем. Їй не треба брехати в очі й вимагати театру покори. Вона сама буде тримати стрій, бо розуміє сенс. Суб’єктність солдата не є ворогом дисципліни. Вона стає ворогом лише там, де командування саме знищило своє право вимагати підпорядкування. По суті, дисципліна — це контракт: солдат віддає частину своєї волі, а командир бере на себе частину його ризику. Страх дає покору. Довіра - дає стійкість. На страху можна побудувати вертикаль. Але не військо. Наполеон колись сказав:“Захопити владу штиками легко. Важко потім на цих штиках сидіти.” Це стосується не лише держави. Це стосується і армії.

Організація «Маґура» та 412 бригада Nemesis підписали меморандум про співпрацю.412 Nemesis – це бригада, яка приємно здивувала нас якістю внутрішньої організації, управління та взаємодії. Високотехнологічна бригада СБС зі зрозумілою стратегією розвитку й серйозними амбіціями.Окремо варто відзначити, що бригада Nemesis організувала курс БЗВП на власних потужностях. Це критично важливо з огляду на неоднорідну якість підготовки в різних навчальних центрах.Особисто для нас важливо й те, що на багатьох командних та інструкторських посадах у Nemesis служать колишні бійці 47-ї бригади. Про їхній рівень професіоналізму я знаю не з чуток, а з власного досвіду.Насправді співпраця між «Маґурою» та Nemesis триває вже давно – просто раніше не було підстав виносити це в публічну площину. Тепер така підстава з’явилася.412 Nemesis нещодавно розширився з полку до бригади й наразі відкрив набір добровольців. Тож цей пост можна вважати частиною рекрутингової кампанії.Окрім цивільних, бригада Nemesis готова розглядати кандидатів, які з поважних причин опинилися в СЗЧ. Водночас ці причини мають бути справді вагомими – їх обов’язково перевірятимуть під час співбесіди.Важливо: усі, хто пішов у СЗЧ починаючи з 27 січня 2026 року, як кандидати не розглядаються. Наголошую ще раз – СЗЧ з цієї дати автоматично виключає можливість вступу.Молодь до 24 років отримає окрему перевагу: 412 Nemesis входить до переліку бригад, які можуть укладати контракти «18–24». Це означає додаткову фінансову винагороду при підписанні контракту.Якщо ви проходите службу у тиловій військовій частині й під час співбесіди зможете підтвердити свою цінність як компетентний військовий для Nemesis, можете розраховувати на переведення.Якщо ви ухвалили рішення долучитися до лав 412 бригади Nemesis, перший крок – заповнення анкети.Якщо ви цивільний, заповніть анкету за цим посиланням: https://412nemesis.army/anketa-dlya-tsyvilnyh Якщо ви військовий, то анкета для вас за цим посиланням : https://412nemesis.army/anketa-dlya-viyskovykh

Один із ключових напрямів діяльності Організації «Маґура» - це співпраця з військовими частинами, де якісно вибудуване управління людським капіталом.Військові з нашої команди проходили службу на різних керівних посадах у багатьох підрозділах. Тому нам добре відомо, як неякісне управління здатне нівелювати будь-яку зовнішню допомогу: фінансову, інтелектуальну чи організаційну.Коли управління не працює належним чином, значна частина ресурсів, вкладених у підрозділ, просто зникає без результату.Саме тому ми свідомо обрали такий формат взаємодії, за якого кожна година людської праці й кожна гривня дають максимальний ефект.Співпраця «Маґури» з військовими частинами здійснюється на основі меморандуму.Якщо коротко, ми працюємо з тими підрозділами, які поділяють наші цінності та бачення управління людським капіталом, підрозділами з ефективною організацією процесів бойової та логістичної роботи, з якісною взаємодією між командирами та особовим складом.Це може бути допомога із закупівлею необхідного озброєння, підготовка особового складу, рекрутинг та інші напрямки.Завтра розповім, з ким саме ми вже підписали меморандум і з ким співпрацюємо вже тривалий час.Слава Україні!

Шановне панство, якщо ви ще не встигли придбати подарунок до Різдва чи Нового року - маю гарну пропозицію 🙂Ще до повномасштабної війни ми з товаришем видали дитячу книгу - «Казка про Рожеву Пташку Фламінго». Наклад дивом пережив російське вторгнення в Київську область: у дворі згоріло все, окрім гаража з книжками.До кінця року віддаємо книгу зі знижкою👉 https://flam.com.ua/М’яка палітурка, яскраві кольори, великий формат, якісні ілюстрації з дрібними деталями. А всередині - великий 3D-замок.У кожного в дитинстві була книга, яка запам’яталась на все життя.«Казка про Рожеву Пташку Фламінго» - саме така. Оповідь про важливе мовою дитини, створена українськими художниками й надрукована в Україні.Казка народилася у 1980 році в родині бессарабського рибалки й десятиліттями передавалась із сім’ї в сім’ю. Після смерті казкаря Леоніда у 2021 році вона отримала нове життя у цій книзі. Це казка про добро і зло, про мрію, якій не можна зраджувати, про друзів, Наставника, вдячність, волю і шлях за обрій.Книга, що стане внутрішньою опорою для вашої дитини у дорослому житті.Замовити зі знижкою та прочитати відгуки👉 https://flam.com.ua/

За останні роки армія отримала величезну кількість людей, які до повномасштабного вторгнення ніколи не уявляли себе в армії. Власники і менеджери бізнесів, айтішники, інженери, логісти, юристи, лікарі, викладачі, проджект-менеджери - люди, які звикли відповідати за результат. Вони прийшли не лише з дипломами і посадами. Вони принесли із собою досвід, контакти, культуру роботи, уміння аналізувати, будувати процеси. І головне - ентузіазм. Щире бажання зробити армію кращою, сильнішою, ефективнішою. Але в більшості випадків ця енергія розбивається об стіну. Людей знецінюють, компетенції ігнорують, а ініціативу сприймають як загрозу. І це не про дисципліну. Це про страх перед людьми, які мислять ширше, вміють щось створювати в конкурентному середовищі, вміють якісно конкурувати. Це страх перед людьми, на чиєму фоні чиясь некомпетентність стає очевидною. При цьому факт лишається фактом: навіть у такій атмосфері значна частина реальних якісних змін в армії, які сталися за останні чотири роки – це заслуга людей, що до 22 го були цивільними. Нові підходи до використання дронів, логістики, навчання, медеваку, документообігу, аналітики, комунікації – це часто результат того, що хтось із «вчорашніх цивільних» просто не витримав абсурду і почав робити по іншому.Система ці зміни не народила. Вона, в кращому разі, просто не встигла їх задушити. Тому коли кажуть «немає людей», це неправда. Люди є. Є мізки, досвід, освіта, готовність працювати більше, ніж платять. Є ті, хто залишив нормальну роботу, бізнес, кар’єру й пішов у в Сили оборони не через відсутність варіантів, а тому що так правильно.Проблема не в нестачі людського капіталу. Проблема в тому, що старій системі простіше зробити вигляд, що цього капіталу немає, ніж навчитися ним користуватися. Ми беремо дорогий інтелектуальний ресурс і перетворюємо його на дешевий витратний матеріал. Не тому, що інакше неможливо. А тому, що так простіше. Це колосальна стратегічна помилка. Кожен офіцер, який боїться розумних солдатів і сержантів і бореться з ними, замість того, щоб побачити носіїв унікального досвіду і правильно використати його - по суті працює на ворога. Це зменшує наші шанси не тільки на перемогу, а й на нормальне майбутнє після неї. Я не ідеалізую цивільних, які прийшли в армію. Серед них теж є різні люди. Але факт лишається фактом: саме цей пласт мобілізованих з нормальними кар’єрами, освітою і досвідом у мирному житті став драйвером більшості якісних змін останніх років. І армія на системному рівні продовжує робити вигляд, що це не так. Розумію, чому системі легше зламати людину під себе. Це завжди простіший шлях. Але якщо ми продовжимо вибирати «просте», то дуже скоро нам просто не буде ким і заради чого воювати. Перемога у війні – це ще не перемога у майбутньому. Майбутнє виграють ті, хто вміє берегти і примножувати.P.S. Я у відпустці ) #думкивголос

Після розслідування по Міндічу у вас в голові могло з’явитись просте, але небезпечне питання: навіщо взагалі щось робити для цієї країни? Для чого терпіти, жертвувати, відкладати особисте життя? Чому не поїхати десь в Португалію, і не слухати Атлантику замість новин? Україна перспективна, але все ще постсовкова держава, де корупція не збій системи, а основний соціальний клей. Чим нижче по соціальних щаблях ми спускаємось, тим більшу і важливішу роль вона відіграє в житті людей. У нас часто не крадуть ті, хто просто не має доступу. А суспільство охоче знецінює будь-яке досягнення, будь-яку працю, аби тільки не відчувати сорому за власну пасивність. Я далекий від казок про якісь фантастичні «особливі риси» нашого народу. Серед нас є мужні, розумні, гідні, навіть геніальні… Але, перепрошую за низьку лексику, більшість живе за принципом: «Плюй на ближнього, сри на нижнього». Після історій на кшталт «міндіча», у момент фізичної й моральної втоми, саме собою випливає запитання: «Навіщо мені ця країна, якщо вона не про мене й не для мене?». І от у цей момент необхідно усвідомити, що ці думки наслідок банальної втоми. Наше задача важче, ніж просто перемогти у війні. Перемога - лише половина роботи. Друга половина - збудувати державу, за яку варто воювати і в якій хочеться жити. Саме так. Нам необхідно не просто воювати, а ще й зробити нашу державу такою, за яку варто воювати. Наша задача: «зробити державу, гідну жертви», поза романтики і дешевої пропаганди. Португалія чудова країна. Але я хочу жити в Україні. Я хочу, щоб Україна була не «менш поганою», а кращою: за якістю правил, за повагою до людини, за цінністю часу й життя. Я прийшов до висновку, що моя мета подвійна. Перше - перемогти. Друге - щодня, у своїх рішеннях і роботі, доводити, що Україна варта того, щоб за неї боротися. Не чекати «ідеальних людей» при владі, а будувати стільки, наскільки вистачає сил і ресурсу. Цей шлях повільніше і важче, ніж втекти закордон у пошуках «кращого життя». Але на цьому шляху мені не буде соромно - ні перед собою, ні перед тими, хто вже заплатив найвищу ціну. #думкивголос