Можливо, найнезручніша частина цієї розмови — і та, яка отримує найменше серйозного аналізу — це те, що відбувається з людьми, коли структурні умови для справжньої близькості систематично вилучаються з їхнього життя. Адже відповідь виявляється і передбачуваною, і вельми показовою щодо природи систем, які ми побудували.
За вимірюваними даними опитувань, Японія є найменш сексуально активною нацією у світі: майже половина японських міленіалів у 2016 році повідомляла про незайманість, а значна частина людей у парах у віці за тридцять описували себе як такі, що фактично не мають сексу. І це не відображення культурного ставлення до сексу, а відображення того факту, що побачення вимагають вільних коштів, стабільного графіка та приватного житла. Жодна з цих речей не є надійно доступною для покоління, сформованого нерегулярною роботою, високою вартістю життя та необхідністю жити з батьками чи співмешканцями глибоко у дорослому віці.
Порожнечу, що виникає, заповнює парасоціальний зв'язок. Індустрія айдолів в Японії є одним із найпомітніших і найтривожніших проявів того, як це працює на практиці: молоді дівчата, часто неповнолітні, демонструють штучну «чистоту» та награну доступність для старших чоловіків-фанатів, які замінили реальну близькість парасоціальною прихильністю через те, що їхні матеріальні обставини зробили справжні стосунки недоступними.
Правила «заборони на побачення», які дотримуються в айдол-групах, існують саме для того, щоб підтримувати ілюзію доступності. А ритуали публічного приниження, яких зазнають виконавиці у разі порушення цих правил (як-от випадок, коли дівчина поголила голову на знак каяття за те, що мала хлопця), — це не культурні викрутаси, а логічний вираз системи, яка монетизувала емоційний дефіцит.
Американська версія цього — культура інфлюенсерів, яка працює за тією ж внутрішньою логікою, навіть якщо естетика відрізняється: щоденні влоги, стріми, рівні підписок та персоналізовані відеоповідомлення слугують способом продажу «мікроблизькості» людям, чиє реальне особисте життя було випотрошене тими ж структурними силами. При цьому зберігається та ж динаміка: фанати відчувають право контролювати особисте життя людей, за якими стежать, втрачають інтерес, коли оголошується про стосунки, або вдаються до цькування, коли парасоціальна ілюзія руйнується.
Система не зламана — вона працює так, як і було задумано
Те, з чим я хочу вас залишити — це дещо, на мою думку, важливіше за будь-які окремі дані у цій статті: усвідомлення того, що нічого з цього не є випадковим, не є наслідком культурного провалу чи індивідуальної слабкості. Це передбачуваний результат системи стимулів, якій дозволили працювати без суттєвих обмежень досить довго для того, щоб її наслідки стали тканиною повсякденного життя.
У суспільстві, де базові орієнтири людського процвітання — стабільна робота, щирі зв'язки, сім'я, спільнота, відчуття майбутнього — стимулюються та структурно підтримуються, люди прагнуть їх і знаходять у них сенс. У суспільстві, де ті самі орієнтири стали фінансово каральними та логістично неможливими, раціональною реакцією є припинення їхнього пошуку. І те, що іззовні виглядає як апатія, дисфункція чи культурна дивакуватість, часто є просто людиною, яка адаптується якомога розумніше до умов, які ніколи не розроблялися з думкою про її благополуччя.
Японія опинилася тут першою, тому що її економічний обвал сталсь першим. Але цей шлях — той самий, і відстань між тим, де зараз Японія, і тим, куди прямує більша частина західного світу, менша, ніж більшість людей готова визнати. Питання, яке варто поставити, полягає не в тому, що не так із людьми, які живуть усередині цих систем, а в тому, що не так із самими системами — і чи маємо ми колективну чіткість та волю перебудувати їх до того, як ця адаптація стане незворотною.