Сьогодні — 1462-й день повномасштабної війни.За цей час ми всі навчилися жити в режимі постійної невизначеності. Планувати «до тривоги». Працювати «після обстрілу». Не дивуватися речам, які раніше здавалися неможливими.Для нас ці роки — це машинні зали після прильотів. Це обладнання, яке за документами «не підлягає відновленню», але яке все одно намагаються повернути до роботи. Понад 260 атак на об’єкти компанії — це не просто пошкоджені конструкції. Це змінені режими роботи, термінові ремонти серед ночі, складні технічні рішення, які доводиться приймати швидко й без права на довгі роздуми.Підрив Каховської ГЕС — окрема рана. Для країни — це екологічна і гуманітарна катастрофа, наслідки якої ще довго відчуватимуть мільйони людей. Для енергосистеми — втрата важливого елементу балансування.Для наших колег — це ще й особисте. Там пройшли роки їхньої роботи, сформувалися команди, історії, спогади. Разом із греблею зникла частина їхнього життя.І є те, про що завжди найважче говорити. Дев’ятеро наших колег загинули, захищаючи Україну. Це не статистика. Це порожні місця на зміні. Це родини, які живуть із цією втратою щодня. Пам’ять про них завжди з нами.Зараз складно говорити про «звичайний режим роботи». Є одне завдання — втримати систему. І воно не відкладається.Світло не з’являється саме по собі. За ним — люди, які виходять на зміну після тривог, працюють у ризику і часто без гучних слів. Просто тому, що це їхня відповідальність.Ми не героїзуємо себе. Ми просто робимо свою роботу.Втомлено. У складних умовах. Але вперто.Щоб у країні було світло.