Коли Вадим уперше за довгий час побачив український прапор – ледь стримав сльози.Йому 17. Вадим провів більшість підліткових років в окупації – разом із мамою, яка має інвалідність. Намагався жити “тихо” – без зайвих розмов, без надто гучних емоцій. Бо в тих умовах кожне слово могло стати загрозою.Особливо – для них. Бо старший брат Вадима служить у ЗСУ. І ця правда – небезпечна там, де будь-яке співчуття до України можуть розцінити як злочин.Коли йому виповнилося 17, зʼявився новий страх. Призов. Реальний ризик того, що окупанти заберуть його в армію й відправлять воювати проти власної країни.Вадим вирішив, що настав час виїжджати на підконтрольну Україні територію. Його підтримали мама та брат – разом вони звернулися по допомогу до фахівців Української мережі за права дитини.Ми разом пройшли шлях: документи, безпечний маршрут, постійний контакт. І – повернення.Коли Вадим уперше побачив український прапор, він просто мовчки стояв і дивився. Каже, в той момент усе, що було з ним досі, – раптом перестало тиснути.*Ім’я змінено з метою безпеки.Повернення відбуваються в межах @bringkidsback_uaМатеріал підготовлено ГО «Українська мережа за права дитини» за підтримки Terre des hommes Deutschland.