Повідомлення telegram каналу - @ukrainian_about_ukrainian

Інколи наш фільтр, через який ми бачимо життя, важливіший за все, що з нами відбувається.
Я не перестаю дякувати Всесвіту і Богу за те, що маю. За місто, країну, умови. Я жила в різних умовах, але мені було добре в моменті "тут і зараз". 
Мені було кайфово в дніпровському гуртожитку з купою людей. А потім здавалося справжнім щастям переїхати в хрущовку у спальнику на краю міста. Однушку у чорта на рогах, але без постійного шуму і коменданта!
Мені було круто (хоч і трохи страшно) починати все спочатку в Києві. У арендованій кімнаті (не квартирі) на Позняках. А потім вдвох із подругою переїхати в інший спальник (центр чи щось біля центру ми не могли собі дозволити). Це була квартира навпроти торгового центру. Лівий берег, Харківський масив (кияни, ви мене розумієте?). Але ми мали традицію пити каву (а на свята вино) в грузинському ресторані неподалечку. Ходити за круасанами та свіжим хлібом в "Сільпо", який з'їдали дорогою додому.
І хтось би сказав, що це не найкраще місце, але я мала інший фільтр. Я не дивилась на життя через рожеві окуляри, я просто не драматизувала. Я знаходила хороше. Я ніколи не вчилася цьому, мені здається я просто завжди це мала.
Потім війна. Переїзд. Я опинилася в Стрию на Львівщині. У кімнати в міні готелі зі спільним туалетом і кухнею на весь готель, повним тимчасових переселенців. Проте мені дуже сподобалося це місто. Одна  місцева пані, коли я хвалила їй Стрий, щиро сказала: "Це провінція, це ж не Львів..." Пам'ятаю, як тоді здивувалась. Чому провінція не може бути прекрасним містом? Невже всім потрібен Львів або Київ?
Попри всі нещастя, які звалилися тоді на нас, я була щаслива в тому місті. Знайшла улюблені кав'ярні. Багато гуляла - роздивлялася архітектуру. Почала ходити в греко-католицький собор. Я була в моменті "тут і зараз". Хто зна, може, якби не війна, я б ніколи не дізналася про це місто?
Потім я переїхала в Туреччину. Тут у мене було кілька джоб інтерв'ю, де мене традиційно запитували - де я зараз. І коли ейчари дізнавалися, що я живу в місті на березі Егейського моря, не змовляючись казали "як вам пощастило".
Так, я вважаю себе щасливою. Але знаєте що? Я зустрічала тут українців, які жаліються на турецьку спеку та "турків, які не дають проходу та дурять приїжджих". Яким тут не смачно/брудно/нудно/дорого - потрібне підкреслити. І так, ми з цими людьми живемо в одному й тому самому місті - у зеленій гавані в оточені гір і пальм, де фрукти увесь рік і ніколи не буває снігу.
Таких людей я бачила й раніше. В Дніпрі це були ті, хто ненавидів радянський спальник, в якому жив (і нічого, бляха, з тим не робив!). А в Києві люди, які жалілися на Лівий берег чи Академмістечко, бо це "жопа світу". І зараз тут, в Туреччині, вони продовжують жалітися на життя. Але чи буде добре закордоном, коли їм ніде не добре?
Я не маю співчуття до тих, кому завжди погано. У кого винні держава, родичі, колишні, погана погода. Я знаю, що людина завжди має вибір. Піти з аб'юзивних стосунків, переїхати в інше місто, знайти іншу роботу, врешті - піти на психотерапію.
Все наше життя - це низка наших виборів. Є купа зовнішніх факторів: війна, сімейні обставини, випадковості. Але є ми. І якщо ми ставимо себе в центр, виходимо з позиції жертви та беремо відповідальність за своє життя - зміни не змусять себе чекати.
І, звісно, ваш суб'єктивний фільтр на життя. Він вирішує.
Але це дуже залежить від нас самих.