Повідомлення telegram каналу - @ukraine1_000

Я побачила в ФБ що в Києві хочуть демонтувати пам’ятник Ахматовій. Питання, як він з’явився тут в 2017 році. Не в 1990-х, коли поетесу почали активно видавати й читати. А саме після Вторгнення 2014 року комусь прийшло в голову маркувати локацію в Маріїнському парку бюстом російської письменниці. Дискусії про те, що «муж в могілє, син в тюрьмє» і вона також натерпілась від радянської влади, українському суспільству мало що дають. Адже не радянська влада стала джерелом ненависті нинішніх росіян до українців. Не лише вона. Там суміш набагато давніша, замішана на фейках і міфах, які формувались як до 1917 року, так і після розвалу сересер.
Для мене Ахматова в 1990-х стала альтернативою совковій культурі. Об’єктивно - вона її не творила. Як і Чайковський, Глінка (пам’ятник якому також є в цьому парку і його також планують демонтувати). Проте нині Анна Ахматова - це дрон, убивча сила, яка летить знищити моє житло, мене зрештою. Розчистити тут місце для інших - тих, хто не сприймає моє право обирати культурний ландшафт. Не Стуса читають ті, хто пуляє по Україні. Не Хвильового, Підмогильного, Ліну Костенко чи Забужко. У них на полицях стоять томики Ахматової та Цвєтаєвої, яких вони ніколи не читали. Але силоміць бажають скормити це українцям. Аби ті нічого іншого не знали й не сприймали.
У мене з Ахматовою нині немає нічого спільного, я не можу зачепитись за будь-який меседж, тип, архетип, щоб ріднили їі світ з моїм. Навіть лірика, яку я колись так любила, тепер мені чужа. Бо я подорослішала, стала іншою. Російскі митці, за незначними винятками, не впливають на мої візії української історії та культури. Я відрефлексовую своє, намагаюсь збагнути хто я. В Україні, в світі. А мене штовхають назад, у 1980-ті, 1990-ті.
Нещодавно я побачила книжечку з віршами Анни Ахматової в Гончаренко-центрі. Там росліт збирають на макулатуру. За гроші потім куплять дрони. Від купи цих книг я відчула єдину користь. Це все, на що вони заслуговують.
Ізольда Зельц.