Повідомлення telegram каналу - @ukr_pravda

Що нам розповіла Світлана Воронова («Азов») про 11 місяців полону?
До того як стати військовою, одеситка Світлана Ворова працювала інженером техвідділу в "Укрзалізниці". Її син, 28-річний боєць "Азову" Олександр Кутузакій, позивний "Кутуз" у лютому 2015 року загинув поблизу Широкиного. В 2020-му жінка остаточно вирішила, що має продовжити справу старшого сина – та вступила до "Азову".
Світлана провела 86 днів на «Азовсталі», а потім 11 місяців в полоні. Кілька цитат з її інтерв’ю:
Про побут в Оленівці: Антисанітарія повна, води не було. Нам давали через кормушку баклажки з технічною водою. Ми пробували її цідити, відстоювати, щоб пити. І ще намагалися попратися трішки, умитися, руки хоч помити. Постійні діареї були у дівчат, кишкові розлади. Раз на тиждень, ну це в найкращому випадку, нас виводили в душ.
Про харчування в Оленівці: Годували – це важко назвати. Хіба що хліб, який пекли наші дівчата. Все інше – водичка, в якій плаває шматочок картоплі. Каша, в якій варилася риба нечищена, з хребтами, кістками, з усім. Без масла, без солі, без нічого. Загалом за 11 місяців полону я схудла на 30 кг.
Про допити та катування: У нас була зміна "денеерівців", дуже жорстоких, які сильно знущалися з хлопців. Били, скотчем змотували руки, ноги і продовжували знущатися. Шокерами били. Ми тільки чули, як вони кричали, стогнали. Після одного з допитів одного хлопця винесли на ношах мертвим – сказали, нібито покінчив з життям. Але ми чули, як "денеерівці" заходили до нього в камеру серед ночі неодноразово, били його, кидали і знущались, як могли.
Про допити дівчат: Крім того, що нас ображали, штовхали, нас не били так. В Оленівці такого не було. Хіба що по гомілках могли стукнути, по спині. Домагань, наскільки я знаю, теж не було. Лише на словах – казали: "От вас всіх треба зґвалтувати, щоб ви понароджували нам росіян".
Про вибух в Оленівці: Вертухаї перед самим вибухом дуже веселі ходили. А тоді вибух. Паніка. Вірніше, імітація паніки у них, це відчувалося. По їхній поведінці було зрозуміло, що це не наші, розумієте? І чули ми, звідки прильоти йдуть.
Про побут в московському СІЗО: Іноді нам показували радянські фільми. Хороші фільми. "Королева бензоколонки", "Свадьба в Малинівці", в цих фільмах всі в вишиванках, розумієте? "В бій ідуть одні старики", до прикладу. Там, де Биков каже: "Ви ж летіли над моєю Україною, там і небо голубіше, і трава зеленіша". Нам це надавало сил. Може, росіяни цього не розуміли. Начальник СІЗО нам дозволив читати книжки. Всі, звичайно, були російською мовою. Нам взагалі не дозволяли розмовляти українською. І вголос не можна було розмовляти – лише пошепки. Але ми читали. За сім місяців прочитали сто книжок. Коли я не читала, то мила стіни.
Про карцер в Оленівці: У приміщенні 2,5 на 2,5 метри тримали 10 людей. З карцеру на двір виводили раз на три тижні, а бувало, і раз на місяць. Віконце з вулиці зашите жестю, в якій дірки просвердлені у формі Z. Всередині двоярусна шконка. На кожній шконці спали по дві людини, а інші на полу, під шконкою, на перилі туалету, на столі, на лавці. Я спала під шконкою. Підлога була цементна. Ми просили, і нам деколи давали матраци. Хоча матрацом це не можна назвати – то тряпка з ватою, грязна, зацвіла. Мишки по нас бігали. Ми ловили цих мишей, така була розвага.
Про те, що планує робити після реабілітації: Служити. Продовжувати справу. Буду служити, поки мене не виженуть. Діти? Вони знають, що їхня мама – самостійна жінка, і все одно буде так, як вона сказала.