|отруєні пейзажі|

ХХІ століття.

Дорожній ландшафт цієї країни
складається із цвинтарів,
розділених позолоченими банями церков.
Між ними —
шорстка поверхня поля,
старі похилені хáти,
що тонуть
у цвітові
яблунь.

Дивишся крізь плацкартне вікно
на чорну голизну заслаблих гілок,
уявляєш, як їхніми жилами стікали соки
у пошуках раннього плоду.

Хочеться навчитися малювати
настільки добре,
щоб змогти передати момент відмирання
кожного яблука,
їх відпадання від тіла дерева.
І — наче в слоумоʼ —
зобразити зародження перших шрамів
на шкірці
незгрублій.

Хотіла би вміти малювати
зʼяву нудкого запаху,
що вʼїдається метастазами
аж до серцевини опалого плоду.
А також — чорні цятки личинок:
хочу малювати їх
своїм рентгенівським пензлем —

але око моє не здатне зануритись
настільки глибоко,

тож поки —
пишу про силу вільного падіння
про смерть, що супроводжує народження,
про цвинтарі,
що поглинають життєвий простір цієї країни,
про церкви з мʼякими хрестами,
що погойдуються від вітру
про чорні холодні поля —
вони лякають найбільше,
бо ж
за сотні кілометрів звідси —
на цих географічних широтах —
поля виблискують матовими вирвами.
Чиєсь око
так само намагається вхопити нічний ландшафт,
щоб запамʼятати його
перед сном
недовгим.

Але
завтра зранку
я прокинуся вдома.

А де прокинеться
людина
з очима, повними пилу?

Де?

11–13.12.24

@reflexref