***Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста, тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа, слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця. Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця. І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице. Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем. І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер? І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер? Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам. Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм. Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи. Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин. Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить. Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи, світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот. Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот. Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця. Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до чорноти. Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти. Ірина Цілик