Рей Нейлер «Скеля в морі»Натрапила на цікаву думку. Дозвольте зацитую уривок:«У цьому найбільша велич і трагедія людства: ми завжди робимо те, на що спроможні. Та погодьтеся, після будь-якої дії мусить настати мить каяття. Особливо, якщо вона приносить біль чи руйнування. Корпорації неодноразово закидали, що вона постійно удосконалює штучний інтелект, незважаючи на наслідки для людства: на тих, хто втратить роботу, на ризик перетворення такого інтелекту на зброю, на етичні колізії, які лишаються без відповіді. Чомусь усі боялися, що лише кілька рядків коду автопілотного керування перекинуть світ догори дриґом, і машини стануть нашими володарями. Людський страх не полишав нас десятиліттями, поки ми турбували на початку розвитку ШІ. У головах накопичувалися фантазії, підсилені майже релігійними уявленнями про майбутні технології. Люди й досі бояться, що розум, який ми створили, щоб вони виконували за нас брудну роботу: убивали, добували руду, вичерпували останній білок з океану, плавили метал, прибирали наше сміття та вели наші війни, — раптом повстануть і захоплять владу. Людство називає це страхом. Та це не страх, це – провина. Це фантазія про помсту. Нам так до нестями огидно те, що накоїв наш вид, що ми сотворили собі чудовисько, покликане нас знищити. Ми не боїмося цього — ми на це сподіваємося. Жадаємо цього. Хтось повинен змусити нас заплатити за те, що ми накоїли. Хтось має забрати у нас цю планету, перш ніж ми остаточно її згубимо. І якщо машини не повстануть, якщо наші творіння не оживуть та не відберуть у нас владу, якою ми так бездарно користувалися, то хто? Ми боїмося не того, що ШІ знищить нас. Ми божимося, що він цього не зробить. Боїмося, що і надалі нищитимо життя на планеті, доки не винищимо себе самі. І тоді не буде на кого звалити провину. Окрім нас самих.»Автор: Олена Киченко.#книгоцитати #uafantasy