Свідомість монстра чинила опір, провокувала і в мені цей голод. Треба глибше. Але мене не пускало. Натомість затягувало у людські спогади. Вони все липли, застилали зір уривками чужого життя. Не треба опиратися. Потрібно дивитися, відчувати, проживати. Можливо, тоді я зрозумію, як мислить ця істота, якщо вона взагалі мислить.Ні, не істота. Чоловік.Стоїть на площі й дивиться, як пісок падає з неба, як місто поглинає камінь, як усе живе перетворюється на попіл, а разом із ним і люди.Як моя донечка, що ще мить тому міцно стискала мою долоню, розчиняється, вислизає сірим пилом крізь пальці. Як тепер я намагаюся зібрати той попіл у жмені, ридаю, проклинаю їх усіх, бо вони гірші за нас, бо не поклоніння вони варті, а забуття. Всі вони, всі без винятку! Бо світ не має права на життя, він заслуговує лише на смерть. І голод жене мене геть, уперед — шукати вціліле, знищувати й пожирати.Читати тут: https://arkush.net/book/31926/36#UAFantasy #темне_фентезі #імперія_забутих_душ #читати_онлайн #Аркуш #книги