Сусіди пригостили наш розрахунок виноградом. Їхнє подвірʼя, город і садочок — одразу приємно вразили своєю перфектною доглянутістю. І доки я гриз на подвірʼї закинутої хати, де ми квартирували, ще зелені яблука, щоразу через огорожу мимоволі милувався гармонійною довершеністю їхнього низькорослого виноградника. Думки й бажання матеріалізуються, тож після котрогось чергування я не став відмовлятися від запропонованого жаданого десерту. Власне після існування колись у сибіру, де не достигають й неїстівні ранетки — я взагалі майже ніколи не відмовляюся від фруктів. Той виноград, певно, був найсмачнішим у моєму житті. Можливо через добір сортів, можливо через особливий догляд, можливо — через досить таки наполегливе сонце Харківщини. Та куштуючи стиглі ягоди я відчув смак самої віри. Віри в Україну, в наш народ, нашу землю, нашу силу, нашу взаємопідтримку. Люди, що пережили вже окупацію і які нині перебувають у парі десятків кілометрів від противника — вірять. Їхнє доглянуте обійстя та дбайливо вирощений виноград — символ цієї віри. Той пакет винограду від щирого серця для незнайомих людей, важить більше, аніж десяток кавунів і пара ящиків помідорів, якими «сумноокі благодійники» намагаються придбати майбутню політичну лояльність нинішніх учасників війни…