Первинне відчуття безмежності просочує космос. Воно розлите, наче ртуть, інвестоване в усе і ні в що водночас. Безмежність наштовхується на тверді кути просторових реальностей, розбиваючись об геометрію тіла. Суб'єкт стискається до розмірів шкіри, стаючи співрозмірним матерії. Але ностальгія за безмежністю залишається. Тихий гул у кістках, пам'ять про час, коли ти ще не був в'язнем форми. Сенс. Віртуальний фокус. Невидима арматура, вписана у видиме як водяний знак. Варто подивитися прямо, і він зникає, залишаючи по собі лише мерехтіння. Це те, що неможливо представити, таємний каркас, що тримає світ, доки ми не намагаємося його назвати. Прогрес невпинно захоплює мить. Споглядання стає злочином проти ефективності. Доброта до себе стає актом насильства, бо нагадує про доброту, якої не було. Травма як відлуння порожнечі. Це траур за дитинством. Смуток розплати має смак металу та гніву, він вимагає справедливості. Але смуток втраченого відчувається як ненаситний голод, туга за неможливим, бажання, що не має об’єкта. Порожнина у формі людини. Простір боротьби. Ментальна хвороба, біль, упередження, ці незбуті гості. Помилки. Збій у складному механізмі ефіру. Ненависть до себе. Спроба покарати космос за те, що він став плоттю. Веселка зникла, не встигнувши потрапити у кадр, але є маленькі покращення в механіці виживання. Чи майбутнє не висічено на камені? Чи воно тремтить у лінії видимого? Мушу слухати, що шепче темрява та спробувати пробачити собі свою ж земну гравітацію.#𓆕