#думки_дняПРОШИВКАЄ речі, які ми не обираємо. Вони вже в нас до того моменту, коли ми вперше починаємо щось обирати. Це не виховання в тому сенсі, в якому прийнято про нього говорити, це рівень, який у комп'ютерах називають BIOS — базова прошивка, що завантажується раніше за операційну систему і визначає, що взагалі вважати реальним. Більшість людей живуть усередині з цією прошивкою. Вона невидима — ти просто знаєш, що дівчинка коли сідає має тримати колінку до колінки, а хлопчики не плачуть. І якщо два-три покоління тому ця прошивка вбивалась, то зараз не треба карати, ми самі її носії. Ти не помічаєш її доти, доки не зіткнешся з чимось, що вона не вміє обробити. Тоді постають питання... Дисциплінарне суспільство побудоване на двох аксіомах. Перша: людина за своєю природою — хаос. Вона лінива, жадібна, непередбачувана. Її потрібно тримати у межах. Друга: свобода — це ризик. З цих двох посилок виростає ціла архітектура управління. Зовнішній порядок стає важливішим за внутрішній сенс — бо сенсам не можна довіряти, вони суб'єктивні, у кожного свої, з ними не побудуєш систему. Страх стає допустимим, навіть зручним, регулятором. Не потрібно пояснювати навіщо. Достатньо позначити межу й наслідок за її перетин. Поступово істина поступається місцем нормі. А норма тримається не на розумінні, а на покаранні. Людина в такій системі не суб'єкт. Вона — залежна змінна. Її надійність вимірюється її підпорядкованістю. Її зрілість — її керованістю. «Не можна» стає важливішим за «навіщо». Правила — важливішими за механіку. Не помилятися — важливішим ніж вчитися. Найстрашніше — що це працює. Люди, вирощені в цій логіці, самі стають її носіями. Вони передають прошивку дітям. Відтворюють її в командах, у сім'ях, у власному внутрішньому монолозі.