oioiioioio sin wluxiii

«Путін розповів мені про атаку рано вранці. Він сказав, що на нього напали. Це погано… Я зупинив передачу ракет Tomahawk», — Трамп.Добре. Тоді давайте розставимо акценти правильно.Тобто бити по житлових кварталах, де люди сплять, — можна.Вбивати цивільних, дітей, цілими під’їздами — нормально. А от торкнутись «резиденції» маразматика-терориста — вже «не на часі»?Я не чув жодних підтверджень про «91 дрон», але реакція росії говорить голосніше за будь-які зведення. У них реально підгоріло. А коли в рф підгоряє — вони не шукають логіки, вони шукають, куди вдарити у відповідь. Тому очікувати масований обстріл під або на Новий рік — більш ніж реально.Від цих йобнутих можна чекати будь-чого. Я не здивуюсь, якщо побачу крилату ракету з гірляндою — вони ж так «вітають». Це їхній стиль. Їхня культура. Їхня «велич».І якщо вже мова зайшла про удари по резиденціях рф — весь той «мир», яким майже рік засмічують ефір, можна офіційно викинути на смітник. Ілюзій не було й раніше, тепер їх немає остаточно. Хто розумів — той зрозумів давно.Але якщо росія вирішить «покошмарити» нас ще сильніше — для неї це стане фатальною помилкою. Бо 2026 рік для рф буде роком розплати: усе, що вони тягнули, гнило й ховали під килим, почне ламатися одночасно. І тоді з’ясується просте: вся їхня бравада живе лише доти, доки війна існує десь на екранах. Коли вона заходить прямо в об’єктив — вони сипляться.Поки ця війна вигідна дядькам нагорі — вони будуть її продовжувати. Для них це бізнес, важіль і торг. Люди для них — не більше ніж фігури на дошці. Але це не стратегія і не сила. Це агонія системи, яка втратила контроль і не знає, як зупинитись.І наостанок.Велике «дякую» партнерам за стабільні затримки з потрібними нам ракетами й за нескінченний піздьож про «мир», який пів країни відчуває на собі майже щодня — вибухами, смертями й руїнами.Лицемірство — це коли вбивство називають «занепокоєнням», а самозахист — «ескалацією».Істерички — це не ті, хто тримає удар.Істерички — це ті, хто боїться, коли війна підходить ближче, ніж телевізор.

Я бачив, як горять міста,Як небо стогне попелом і димом.Як тиша рветься, наче пустота,І крик дітей стає єдиним римом.Я чув, як стіни падають в пітьму,Я рився в тінях зруйнованих подвірʼїв.І я почув серед тієї темноти, як хтось шепоче: «Не лишай, врятуй, подаруй мені надію…»Виносив я людей із темряви німих,В руках тримаючи їх тихі, крихкі хвилини.І поки хоч один зумів знову піти -Я знав: не марні всі ці рани й землетруси світу.І кожен подих тих, кого зберіг,Зі світу, де секунди - мов удари,Ставав війною за життя.Бо там, де смерть торкалась до чола,Я бачив іскру, що вперто не зникала.І навіть коли ночі не було кінця,У тій іскрі жила надія.І навіть коли вибух ріже слух,Коли уламки скла змішались із молитвами матері за дитину,Коли здається, що немає сил ні клаптя.Що скільки б болю не було,Я вірю: що темрява не вічна… хай і падче.Бо в тих очах, що вирвав із безодні,Я бачив шанс на те, що дніЩе стануть світлі, чисті, мирні.Бо, на скільки б чорним не був наш ранок,І скільки б серце не стискалось від ударів,Найтемніша ніч все одно закінчується світанком.І цей світанок - буде наш.@ Тимофій Потеряйло / Кучер