Статистика telegram channel - @the99eth

#НБС_культураЄвробачення дивляться не всі - і якщо ви з тіх, хто ніт, ви пропустили цей чудовий виступ. Не конкурсний, а interval act від минулорічних переможців Nemo - нова пісня Unexplainable (“Те, що не можна пояснити”). Це мінімалістична перформативна історія про досвід трансгендерної людини в світі, який несеться невідомо куди. І, звісно ж, циснормативна більшість сприйняла висловлювання Немо як завжди, з діжкою лайна. Не читайте коментарі, бо ви там точно знайдете щось огидне (хоча і хороше знайдете теж). Транс і небінарні люди відчули презентацію Unexplainable як глибоко свою. Я передивився вдесяте і щоразу трошки плачу. Перед фіналом Євробачення-2025, на якому цей виступ відбувся, Немо розповідали про витоки пісні. Переможний трек The Code з минулого року був особистою історією, і Unexplainable також. Пісні кардинально різні, адже за рік ситуація з транс правами в світі кардинально погіршилася. Немо (як і багато хто у мирних і спокійних країнах Західної Європи) не очікували таких змін, і тепер співає про те, що майбутнє невідоме і моторошне. Тільки уві сні можна почуватися собою і бути щасливими. Ставте сердешко, кому знайомо. Мені - так. При першому знайомстві з піснею я не зацінив, бо обурив мене цей привілейований здивований погляд. Але після шоу моя повага до Немо виросла до небес. Вони знали, яка буде реакція, і все одно винесли на мега позитивний конкурс, що волає про свою аполітичність, максимально політичний спектакль про transfem rage and desperation. Тим, хто висловлює шок і неприйняття, хочу сказати одне: “Ми могли б співати про квіточки і любов, але ви самі нас політизували. Тепер їжте.”BTW, виступ нагадав мені один з улюблених фільмів, “Догмен” з Калебом Лендрі Джонсом - також про конфлікт нормативного суспільства і надзвичайної людини. Гляньте, якщо ще не бачили.

🇺🇦 Небінарні зірки, які підтримали Україну🫶 Сьогодні як ніколи важливо знати: ми не самі. Поруч із нами — світ, небайдужі серця, і зірки, які мають вплив і голос. У цьому пості — небінарні знаменитості, які підтримують Україну та визнають її унікальну ідентичність.💛 Демі ЛоватоУ 2022 році Демі на свой сторінці в Instagram опублікувала фото з тату "Choose love", яке вона зробила на честь своєї співпраці з однойменною організацією. "Мене надихає те, що роблять "Choose love" та їхні партнери по всьому світу задля підтримки біженців, зокрема з України. Підтримайте "Choose love" та отримайте шанс провести зі мною в студії час та почути нову музику". Тату співачці робив майстер з України.🤍 Майлі СайрусАртистка в 2018 році знімала кліп в Україні та в 2022 році не стояла осторонь нашої трагедії. У своєму Instagram вона написала:"Цього ранку було несамовито прокидатися від звісток про вторгнення в Україну. У мене був неймовірний досвід знімань кліпу Nothing Breaks Like A Heart в Києві, і я буду вічно вдячна місцевій спільноті, яка прийняла мене з розпростертими обіймами. Є місцеві повідомлення, що вже вбито щонайменше 40 українців, і цей конфлікт може призвести до ще більшої кількості смертей, ще однієї кризи з біженцями, коли так багато людей були змушені покинути свої будинки, і так я солідарна з усіма в Україні, хто постраждав від цього нападу, і з нашою світовою спільнотою, яка закликає до негайного припинення цього насильства"💜 NemoНа минулорічному Євробаченні Nemo подружилися з представницями України Альоною Альоною та Джеррі Хейл. Вони разом заспівали пісню українською та згодом Джеррі навіть знялася в їхньому кліпі. Переможці Євробачення незабаром оголосили концерт в Україні в 2025 році, коли більшість зірок не бажають приїжджати до нас через війну. На жаль, тур було скасовано через те, що альбом співаків ще не готовий, але вони запевнили, що обов'язково завітають до нас, коли матеріал буде готовим. На Бірюзовому хіднику Євробачення в інтерв'ю Анні Тульєвій артисти заявили, що українські люди — це найцінніші скарби: "Ви не знаєте, який скарб є у вас в Україні. Ви дивовижні люди. Я дуже радий нашому спілкуванню".🖤 Оллі ОлександрЩе один артист Євробачення, який не втримався і теж заспівав українською разом з нашими дівчатами Альоною та Джеррі. На Бірюзовій доріжці конкурсу він заявив, що любить своїх українських фанатів та вважає, що Україна переможе на Євробаченні, адже пісня та перформанс "Teresa and Maria" його улюблені.

#трансподорож #НБС_трансосвіта Отже, новини:власник цього каналу нарешті отримав довідку за формою 066-3/о, тобто медичне свідоцтво про зміну (корекцію) статевої належності. Це означає, що стать у мене віднині чоловіча (викусі, Джоан Роулінг!) і я можу отримати відповідні до неї документи. (насправді стать складається з багатьох факторів, і моя фактично таки десь посередині, але зараз не про це). Довідку я намагався декілька місяців вибити у сімейної лікарки, але вона ігнорувала мене з початку листопада 2024, коли я вперше поїхав до неї з цим запитом. То у них там усі були у відпустці, то хворіли, одним словом, мені казали “чекайте”. Я з 2020 року в постійному режимі очікування всього по переходу (за хештегом #трансподорож можна ознайомитися з пиздецем), тому почекав скільки міг і звернувся до першої в Україні транс-специфічної клініки Unity. Вони мені організували зустріч зі своєю сімейною лікаркою протягом двох днів. Я прийшов із усіма папірцями (виписка з психлікарні з діагнозом F64.0, довідка від ендокринологині, останні аналізи та УЗД органів малого тазу) - і за 40 хвилин мав підписану лікарською комісією форму. Мені навіть не ставили жодних запитань (тоді як моя сімейна вимагала довідки про зроблену мастектомію, що не відповідає протоколу). Заплатив 500 гримнів за консультацію з куратором Unity, поки все. Ви собі не уявляєте, яке це полегшення після 5 років чекання (і перед ще хуй зна скількома бюрократичними процесами). Unity - приватна клініка, тому вони самі не мають права видавати ключові довідки трансгендерним людям. Але призначають пацієнт_кам кураторів, які направляють і допомагають в подорожах по всіх інстанціях, організовують запис і госпіталізацію, підтримують морально. В клініці є простий і зрозумілий чекліст переходу, свої ендокринологи_ні, психотерапевт_ки, дерматолог та інші лікар_ки. В тому числі - ті, хто не працюють напряму з переходом, але через специфіку закладу будуть транс френдлі. Також пропонують заняття з корекції голосу, косметичні процедури для фемінізації та маскулінізації обличчя, підготовку до хірургічних операцій у клініках-партнерах і ще багато чого. Вони співпрацюють з “Інсайтом” і дослухаються до спільноти, тому поки що я не помітив жодного негативу. Та і ціни видаються нижчими, ніж у багатьох інших місцях (всі ми чули про ендокринологиню з 4000 за прийом). Це в жодному разі не реклама, а бажання поділитися позитивним досвідом. Особливо рекомендую Unity тим, хто тільки планує почати перехід і не знає, куди біжать. Із ними біжать буде набагато комфортніше. Далі - зміна свідоцтва про народження, за ним - паспорту і всіх інших документів, ФОП, ТЦК і ВЛК. Про все розповім, самому і цікаво, і страшно.

#НБС_кіно Фестиваль Sunny Bunny завершився, і спершу скажу, що цього року за атмосферою мені було душевніше, ніж у 2024. Можливо, тому, що виходило на кожному показі сидіти із кимось знайомими і обговорювати фільми після, тому певне відчуття спільноти (яке мені зазвичай важко для себе створити) дало більше емоцій. Я потрапив на мінімум конкурсних фільмів, бо закопався у британську ретроспективу, але з тих, що захопив, надзвичайно радий репрезентації трансмаскулінних людей. Це страшна рідкість і в мейнстримі, і навіть у артхаусі, тому було приємно. Також завезли документалку про інтерсекс, яку я пропустив, але дуже хочу десь відкопати і передивитися. А ще цей тиждень був для мене випробуванням - щодня виходити в люди і вигадувати для цього якісь спеціальні квірні луки. Я ще тільки звикаю до нової зачіски, з якою мені доживати життя, і оце на сонячних зайчиках тренувався. Щодня було страшно, бо я дуже self-aware, але маленькими кроками щось та й вийде. Точно можу сказати, що стало краще. І тепер про переможні фільми.В короткометражному конкурсі головний приз взяла стрічка “Карлосу”, поетичний лист до коханого, що пішов з життя з власної волі. В контексті останніх подій було дуже боляче. Це реальна історія, реальні почуття, але режисер Карлос Сіпріану (Бразилія) не міг відкрити імені і обличчя свого партнера, тому називав його своїм іменем. Як у фільмі, над яким вони плакали. Тут теж є над чим поплакати - і я радий, що про неочікувану втрату говорять на такому рівні.Найкращий фільм повнометражного конкурсу - “Плоди Опунції” індійського режисера Рогана Парашурама Канаваде. Я в розклад собі його не додавав, але на фінальному показі подивився. Не з того напрямку кіно, що я люблю (я б віддав головний приз “Сауні”), але цілком зрозумілий вибір - красиве, емоційне і фестивальне (тобто трошки нуднувате місцями). Стрічка розповідає про молодого гея, який приїжджає з Мумбаї до рідного села на похорон батька і занурюється у забутий світ жорстких консервативних традицій. Всі питають, коли він уже одружиться, намагаються нав’язати якісь знайомства, і вішають на нього офіційні релігійні ритуали. Але хлопцю то все не цікаво, бо він зустрічає друга дитинства, який все життя провів тут. І виявляється, що дружба тоді була чимось більшим. Гарне кіно про стереотипи, зашореність, підтримку і любов. Але хотілося б, аби переможні фільми фестивалю були не тільки про цис чоловіків :)

#НБС_кіно Залишилося ще три дні фестивалю Sunny Bunny, і я планую дожити до кінця ☺️Сьогодні розповім вам про документальну стрічку Андреа Вайсс “A Bit Of Scarlet” 1997 року, яка додала цікавинки до британської ретроспективи фестивалю. Це відео есей про репрезентацію квір-людей у британському кіно ХХ століття (найсвіжіший з представлених фільмів, до речі, “Моріс”) - і якщо такий жанр у вас асоціюється з ютубом, то нє. Тут весь фільм складений з уривків фільмів, що перемішані з цитатами британських письменни_ць про квір і гомосексуальність. Зачитує цитати сер Айен Маккеллен, і на цьому формальний наратив фільму всьо, залишається охуєнний монтаж і море іронії. І це робить “Трохи багряного” тільки краще. Шматочки фільмів скомпоновані так, що легко простежити стереотипізацію і створення упереджень про гомосексуальних людей. Всі тропи, що ми так любимо - bury your gays, розбиті серця, заборонене кохання, - незмінні з самих зародків кінематографу і, на жаль, до сьогодні. Гепі-енд може дістатися нам в одній історії з тисячі - в архівах знайшли і таке. “Моріса” так потягали по інших стандартах (намагання персонажа вилікуватися, одностороння закоханість тощо), шо в приховані діаманти з хорошим фіналом додавати вже не стали. “Трохи багряного” має таку назву, бо режисерка голосом легендарного актора-гея цікавиться, коли ж ми заслужимо на справжню пристрасть в кіно, живі історії, трохи кольору? Як довго нам бути чудовиськами, спокусою, хворими, грішними, але не людьми? З висоти 2025 року можемо сказати їй, що з якогось погляду, можливо, стало легше, але з більшості - все ще більше заплуталося. Але, принаймні, ми можемо щиро посміятися зі свого положення, дивлячись цей фільм. Чесно надихає і піднімає настрій. І радує, що поки у Радянському Союзі не було сексу, в Британії знімали хоч якесь квір кіно. Раніше я радив вам схоже кіно про трансгендерність на американському матеріалі, Disclosure. Якщо ви його ще не бачили, то мерщій! А “Трохи багряного” наче як цілком офіційно можна подивитися на документальних порталах за невеликі гроші. Наприклад, тут. Потім розкажете, як вам.

#НБС_кіно З польської напівдокументальної перформативної стрічки Endless вийшла половина залу на Sunny Bunny, а я сидів зачарований і розглядав кожен кадр, як картину. Войцех Пусь знімали це дослідження трансгендерності, тілесності і квіра сім років, і на екрані ми бачимо реальні зміни персонаж_ок - їхні тіла стають іншими, переплітаються між собою і часопростором. Тут навіть є сюжет, але його замало, щоб зробити адекватний опис, що продає. Але я хочу, щоб ви подивилися “Нескінченність”(наприклад, на другому фестивальному показі 20 квітня о 13:00), бо вона є не розвагою, а досвідом. Не можу уявити, як поринали в це цисгендерні люди, але зі мною стрічка говорила про моє тіло, мої травми і моє минуле.Ви побачите оголеність, елементи жаху, стилістику і повільність, що нагадують Девіда Лінча, загадкових людей, яких, можливо, і не існує. В центрі - та, що чує від свого коханця “Ти є дівчиною”, але не вірить йому, бо у дзеркалі бачить інше. Вона сприймає дівчину, якою є, ніби окрему істоту (мені це дуже знайомо), і шукає ту істоту в найсумніших просторах. Вона повертається до тих, хто робили іншим боляче, аби тільки знайти трошки щастя для себе. І тут я її розумію, бо іноді таким, як ми, зовсім не відсипано щастя. “Я - монстр”, - каже головна героїня в кінці фільму. І це найбільш життєствердне, що я чув за останній час. “Нескінченністю” ми забираємо право розповідати свої власні історії власним голосом і з перспективи людей, які дійсно пройшли через описані у фільмі події. Ми монстри, які нарешті можуть говорити за себе.”, - каже Войцех Пусь. Мені сильно не вистачає мого PostPlay Театру, перформативних досліджень, можливості мати голос. Endless повернула мені трохи надії. Я бачив на екрані те, що могла б зробити моя перформативна команда. Пробачте за такий сумбурний нічний відгук, але отакот мене з показів другого дня розламало. Ще була надзвичайна “Що робитимеш, якщо війна продовжиться?” Владислава Плісецького в колекції українських короткометражок (другий показ буде 25 квітня о 15:30), рівненько після якої сталася тривога. Реальність не наїбеш, як-то кажуть.

#НБС_кіно Я вже троха підзаїбався реагувати на так званих віруючих, яким болить у дупі через (підставити назву ЛГБТІК-події і церковне свято, в яке вона проводиться). Колись я прийшов до Віри Христової через рок-оперу “Jesus Christ Superstar”, а потім уже вивчив псалми, “Символ віри”, “Богородице Діво, радуйся” та інші молитви. На сповідь ходив ледь не щотижня, хресні ходи, оце все. Церковних свят, скажу я вам, набагато більше, ніж квір-фестивалів, вибрати є з чого. І чомусь мені здається, шо я, сраний гомосєк, за своє життя більше тих молитв прочитав, аніж Гончаренко, Тимошенко, ще якісь там хуї і малолітні адміни “правих” пабліків, яких мамки вивезли в Німеччину, аби врятувати від призову. У деяких постановках рок-опери Jesus Christ Superstar стосунки Христа і його послідовників виглядають гомоеротично, але це не заважало мені вірити і розуміти, що мистецтво - то одне, а церква - то інше. But I digress. Фестиваль Sunny Bunny сьогодні розпочався чудовим фільмом “Королеви радості”, на якому ми з друзями поплакали, поспівали “Червону руту”, поностальгували за Дніпром та іншими понівеченими містами України, посміялися і відчули любов. Так само і весь зал, повний красивих людей по вінця - на відкритті був sold out. Я запланував собі ще десь п’ятнадцять фільмів, готуйтеся до бомбардування відгуками. “Королеви радості” - це документалка про історії життя трьох важливих для історії українського ЛГБТІК+ руху персонаж_ок: Монро, Марлен Шкандаль та Діви Аури. Режисерка Ольга Гібелінда слідує за ними на виступах у гей-клубах, на екзаменах, на роботі в лісництві, під час волонтерської поїздки до майже безлюдного містечка в Харківській області. У кожно_ї свій шлях, але це щоразу шлях через біль до радості, через сльози до блискіток і посмішок. Тут я плакав від гордості, від спогадів, від того, які ми все-таки сильні і скажені, українські квіри під обстрілами. На жаль, моя юність пройшла під замком, і розквіт дрег-культури пройшов повз (а зараз якось не до того). Хотілося б відчувати це своїм повністю. Але, тим не менш, моє воно тому, що це моя країна, мої міста і моє повітря. Може, ще потанцюю на старості. Найкращий фільм-відкриття - той, після якого хочеться жити. Якщо будуть покази або викладуть онлайн, обов’язково вам про це розповім. __________19 квітня дивитимусь колекцію українських короткометражок і загадкову польську “Нескінченність” про трансгендерність і перформанс. Ще б конєшно і на парад гомофобів о 13:30 глянув, але треба готуватися до Великодня.

🏳️‍🌈🏳️‍⚧️ Фестиваль ЛГБТІК-кіно Sunny Bunny відкривається вже цієї п’ятниці. Я буду там днювати і ночувати, так що можете на будь-яких сеансах підходити і сідати поруч. Але я хочу прям зібрати квірну компанію на два фільми, які є знаковими для мене, і один важливий для українського документального кіно.Будемо зустрічатися за 10-15 хвилин до показу біля кінотеатру “Жовтень”. Якщо не знаходите мене або яскраву групу квірів, пишіть в особисті @DerangedPixie, направлю. У залах вільна розсадка, тому купуйте квитки або бронюйте (якщо у вас абонемент) і всі разом зайдемо на показ. На два фільми за ідеєю прекрасної Кіри Violet Mouse пропоную прийти в нарядному. Потім можна буде обговорити в кав’ярні або парку, якщо не надто пізно закінчиться. Або, як завжди, в чаті і в коментарях 💖1. Відкриття фестивалю - п’ятниця, 18 квітня, 18:30. О 19:30 починається стрічка “Королеви радості” - про українських квір-артист_ок під час війни. Я давно слідкую за шляхом цього фільму (в ньому - історії Монро, Марлен Шкандаль і Аури), і хочу, щоб ви його побачили разом зі мною. Квитки тут.2. “Голод” (1983) - претензійна готична класика з Девідом Боуї і бісексуальними пристрастями. 20 квітня, неділя, 20:15. Попереджаю, це буде страннєнько.Дрес-код: готика + 80-ті (це не обов’язково, але я планую якось так). Квитки тут.3. “Velvet Goldmine” (1998) - яскрава і сумна історія про глем-рок, славу, гейство і трошки про Девіда Боуї (хоча він сам того не визнав). 23 квітня, середа, 19:50. Дрес-код: глем + 70-ті (знову ж таки, не примушую, але було б весело). Квитки тут.✨And let the show begin!✨

#n_сублімація #n_abuseодна з найважчих речей, яку ти переживаєш після сексуального насильства, є те, що воно тебе змінює.ПТСР — це кожен день, КОЖЕН день згадувати, переварювати, передумувати, переговорювати одне й те саме. одне й те саме, по колу, увесь день, а потім ще й бачити це у снах. це справжні тортури. таке неможливо навіть уявити до того, як ти це відчуєш сам. твоя рутина, те, як ти думаєш, те, що ти робиш — змінено, назавжди, руками іншої людини просто тому, що їм захотілося.і це ДУЖЕ важко прийняти.я так живу вже півтора роки. це відчувається так, ніби той контроль, який аб'юзер встановив над тобою, все ще існує. невидима ціпка, яка дістає з будь-якої частини світу. ти ненавидиш це, ненавидиш саму ідею того, що його дії були настільки травмуючими, що буквально змінили твою сексуальність й психіку загалом. кожен раз, як я не можу відкритися комусь, відчути задоволення від доторку, зустрітися з кимось через черговий напад, епізод чи просто тривогу — відчувається нібито як його перемога.й усе це — в твоїй голові. може з аб'юзу ти й вийшов, але в тобі тепер ця частина, яка тебе мучить, бо насправді аб'юз не закінчується із розірванням контакту: він буде намагатися зв'язатися, слідкувати, намагатися дістати, або існувати всередині у вигляді цієї частини, яка тебе мучить.я говорю сам з собою кожен день: в нас ду-у-уже багато різних тем на обговорення. це та частина аб'юзу, персоніфікація твого аб'юзера, яка буде в тобі вічно: це та частина, яка змушує мене відчувати себе огидно, коли я бачу своє тіло; змушує плакати навіть після бажаного сексу з адекватним партнером через флешбеки; змушує трястися від білого кольору й задихатися від тривоги. це частина мене, з якою я вже нічого не зроблю, але вона не хоче мені зла — вона так само налякана й шокована, й намагається переварити це так, як може. з часом, я навчуся любити і цю частину себе, й ми обов'язково подружимось, бо, так чи інакше, в нас спільна ціль — пережити це і йти далі.я — не та людина, яка була два роки тому, і це нормально. я цього не хотів, я на це не заслуговував, але воно сталося й тепер мені з цим жити. це треба просто прийняти, і я це прийняв.в того, хто це читає, може виникнути питання, чому я це пишу? чому я продовжую про це писати, згадувати, розповідати? тут насправді нічого особливого немає — як я вже писав, я живу з цим кожен день, тому для мене ця тема актуальна завжди, на жаль. багато моїх друзів самі є постраждалими від SA. для мене важливо про це писати, бо не має так бути, щоб постраждалий боявся розповісти про свій досвід думаючи, що це щось ганебне чи неправильне.я завжди бачив відвертість як найважливішу частину життя, як у соціумі, так і в творчості — саме зі справжніх емоцій й чуттів, якими б вони не були дивними, плутаними чи огидними, народжується те, до чого багато людей конектиться. я хочу, щоб мій досвід допомагав людям, хоча б емоційно, хоча б тим, що вони бачать, що про це можна писати й розповідати, що людям не все одно й вони не наодинці із цим нескінченним болем.я роблю це, тому що так треба робити. я відмовляюся вірити в те, що моє життя, життя моїх друзів та майбутніх потенційних жертв коштує менше за чиєсь інше — бо це не так.усе обов’язково буде добре. тримайте себе у безпеці..пост із контактами допомоги які мені вдалося зібрати тут

#НБС_abuse Навколо багато говорять про те, що “ні” означає “ні”, навіть у довготривалих стосунках або шлюбі. Штамп у паспорті і клятви вірності не означають, що ви віддаєте своє тіло іншій людині на постійне користування. Я не дивлюся “Левів на джипі” і в цілому уникаю гетеросексуального контенту, але теж маю що сказати з цієї теми.Примус до сексу, вимолювання сексу, вимагання сексу - це насильство, і воно буває не тільки від чоловіків до жінок. Раніше я описував одну ситуацію у моїх стосунках з Локі, коли моє тіло просто брали, незалежно від моїх бажань. Спочатку “ні” могло призвести до сліз, маніпуляцій, звинувачень. Потім - до побиття. І в ситуації формально “одностатевої” пари Локі не міг засунути в мене пеніс і вчинити юридично визнане згвалтування. Він створював навколо мене умови, в яких я не був здатен відмовити і мав виконувати його бажання для отримання задоволення. (Це я знову до того, що в поліції наді мною б похіхікали, якби я до неї колись дійшов). Чи піклувалася ця людина про моє задоволення? Ну, з усього мого тіла він торкався виключно моїх грудей (які я сам ненавидів усе життя через дисфорію), а інші частини були йому огидні. Тому роками я отримував оргазм тільки в тій позі і форматі, який він міг подужати. Або не отримував взагалі, бо треба було повертатися до роботи/прибирання/обслуговування його творчих потреб. Зіграти оргазм дуже легко, коли партнеру на тебе плювати. Токсичне уявлення “ми в парі, а значить ти винен мені секс” надовго викривило моє ставлення до інтимності загалом. Я досі це розгрібаю, вже після терапій, книжок, з прекрасним партнером - мені досі іноді огидно і соромно. Моє тіло досі належить мені не повністю. Сприймайте цей пост як ще одне свідчення того, що секс за примусом - це не жарт і не тема для дискусій в гумористичних шоу. Це однозначне і звичайне зло, яке не обмежується реальністю цисгетеро пар. Більш того, в квір-стосунках воно може бути закручене настільки хитро, що жертва роками не розумітиме, що взагалі відбувається. Під цим тегом багато порад і рекомендацій (від спеціаліст_ок в тому числі), як в таке не потрапити і як звідти вийти. І я радий, що про це говорять в контексті дурацької передачі, а не чергов_ої реальн_ої постраждал_ої.