Останнім часом з захопленням дивлюсь на жіночні танці народів Кавказу. Які вони стильні, витончені. Яка там присутня гідність, м’якість, внутрішня сила без метушні. До речі, майстер-класи з цих танців в Україні зараз дуже популярні. І тут у мене виникло питання, яке не дає спокою:а що ж з українським народним танцем? Я почала згадувати те, що знаю — і в голові одразу спливають образи:яскраво, швидко, акробатично. Усі бігають, крутяться, стрибають. Дивитись — як на надможливості тіла, як на гімнастику, як на акробатику — так, ефектно. Але…щось мені важко повірити, що в народі так танцювали постійно. Середньостатистична людина без щоденних тренувань просто не може так “виплясувати”. Очевидно ж, що мали бути й інші танці. Більш побутові. Більш сакральні. Більш живі й доступні. Ну не може бути, щоб український танець зводився лише до бойового гопака і стрімких польок. Наші ж пісні — такі ніжні, поетичні, глибокі… Невже наші жінки не танцювали жіночні танці? Я починаю шукати — і бачу суцільний стереотип. Усюди — одне й те саме: найшвидше, найвище, найгучніше. І все. Інших українських народних танців я майже не знаходжу. Тоді беру до рук дослідницьку книгу про український народний танець(праця дослідника початку ХХ століття) —і вже в перших рядках читаю підтвердження своїх відчуттів:На сценах закріпилися видовищні виступи,більш схожі на циркову акробатику,ніж на ті танці, які танцювали в народі. Саме тому, пише автор, так важко сьогодні збирати по крупицях справжні— сакральні,— розважальні,— побутові,етнографічні танці та їхню справжню рухову лексику. Натомість маємо багато спрощеної “шароварщини”. Так… Українські танці, як і багато інших нюансів традицій українського етносу,виявляється, зовсім не так легко знайти. Я продовжу читати цю книгу. Можливо, мені вдасться віднайти хоча б сліди того, що я шукаю. Бо не вірю,що в Україні не було ніжного жіночого танцю. Просто не вірю.