Помічати красуЯ народився в СРСР. Моє дитинство й юність минули в пострадянській реальності: однотипні квартали, однакові будинки, стандартні квартири. Фотошпалери, ті самі книжки на полицях — Бальзак, Дюма, Жуков. Ігрові майданчики, цілі райони — все здавалося частиною одного й того ж декораційного фону, як зі «Сталкера».Це дратувало. У цій одноманітності було щось глибоко байдуже й недбале. І ще тоді, в дитинстві, я збагнув, що ненавиджу цю байдужість. Згодом зрозумів: моя кар’єра в дизайні стала своєрідним викликом їй. Дизайн здавався шляхом втечі — а водночас способом змінити реальність. У ньому було щось особливо привабливе: ідея, що світ можна зробити красивішим.Спершу я був у цьому протистоянні сам. Потім з’явилася команда, POPEL Agency. Ми працювали разом, і це відчувалося як справжня боротьба. Я бачив поганий дизайн — і злився на нього. Ненавидів навіть. Боровся з ним. Але завжди відчував, що у байдужості кількісна перевага. Вона була надиво продуктивна.У мене навіть була така вправа — «діагональний тест»: йдеш вулицею, дивишся в лівий нижній кут поля зору й повільно ведеш погляд угору праворуч. І бачиш: вицвілий газон із недопалками, розбитий тротуар, МАФ чи стихійний базар, іржавий білборд із вицвілою рекламою супермаркету. І цілий масив безликих будинків — зведених без любові, без системи, тісно стиснутих один до одного. Суцільна неоковирність. Я відчував, що ми в меншості. І тому почав займатись освітою — щоби примножити людей, яким не байдуже. Зараз я думаю про них, як про агентів краси. Втім, довго мене мотивувала й дизайнити, й навчати дизайну не так любов до краси, як злість на байдужість. На той спадок, у якому ми жили. І здавалося: якщо від цього тікаєш — значить, рухаєшся у правильному напрямку. Але така мотивація виснажувала.Якось ми говорили з Михайлом. Не згадаю точно, про що саме. Але він поділився, що має просту практику: дивитись довкола й помічати красу. Шукати те, що надихає. У кожному дні. У випадкових деталях: інтер’єр кав’ярні, форма чашки, незвичне графіті, текстура стіни, обкладинка книги. Це був наче той самий діагональний тест — тільки з іншим вектором. Не фіксувати несмак, а помічати прекрасне.І я зрозумів, що цей підхід — набагато кращий. З часом почало здаватися, що краси навколо більше. І я теж став відзначати те, що подобається. Робити внутрішні нотатки краси. Якщо я бачу цікаву обкладинку книги, текстури, інтер’єри, чи просто вечірнє небо — фотографую. Цікавий дизайн сайту — зберігаю.Цей новий орієнтир — не втеча від некраси, а рух до краси — виявився набагато теплішим. Надихаючим. І природнішим. Останні роки особливо, бо зараз помічати красу стало складніше. Але якщо ви працюєте у візуальних комунікаціях, ця вправа неймовірно корисна. Вона нагадує, що краса є. І коли ти зосереджуєшся на ній, шукаєш її, то з часом починаєш відчувати та навіть вірити — її стає більше. Може, й мої агенти краси до цього доклались?