Побуду трохи непопулярним у власному середовищі. Поділюся думками, які останніми роками стали табуйованими серед правих.

Цей феномен називають по-різному: під час війни не можна критикувати Верховного Головнокомандувача, військово-політичне керівництво, Головкома, командира тощо. Максимально допустима критика — чому влада така слабка, чому не дають команду стріляти в цивільних, чому толерують проросійські мережі, чому не застосовують силовий сценарій?

Натомість націоналісти змушені бити на сполох і прикривати владну дупу, як це сталося вчора під Києвом. То хто ж має право ставити питання владі, як не ті, завдяки кому держава Україна досі існує?

У Петропавлівській Борщагівці розчахнулося вікно Овертона. Вперше розлючений натовп напав не на працівників ТЦК, а на пункт тимчасової дислокації бойового підрозділу. Якщо раніше захисників-військових протиставляли катам-людоловам, то тепер ця межа стерлася.

Чому це спрацювало?

На ринку давно існує тіньовий бізнес із порятунку тих, хто має можливість оплатити послуги групи швидкого реагування. Він працює системно, завдяки тотальній корупції в армії та правоохоронній системі. Але чому натовп повірив саме в цю історію? Чому люди були готові розірвати військових?

Тому що вигадка найефективніша там, де вона поглиблює розлом, який уже існує. А цей розлом у нас величезний.

Люди повірили в «катівню», бо подібне справді трапляється. Побої та незаконне позбавлення волі існують. Прояви несправедливості й приниження людської гідності стали системною проблемою. І з цим ніхто не працює належним чином.

Мобілізація зайшла в глухий кут, а кількість проваджень за СЗЧ обчислюється сотнями тисяч. Держава не має повноцінної системи військової юстиції — військової поліції, прокуратури, судів, — яка дозволяла б законно та оперативно вирішувати ці питання. Натомість армія змушена створювати «накопичувачі», породжуючи ексцеси, які миттєво підхоплюють і використовують вороги.

Влада не розуміє просту істину: закон виконують там, де є повага та справедливість.

Мобілізація не може триматися винятково на примусі. Громадянин готовий нести тягар війни, коли бачить, що держава чесна, а цей тягар розподілений між усіма — без каст «недоторканих» і заброньованих еліт.

А коли поліція вранці заявляє, що «постраждалих немає», а згодом командувач Нацгвардії спростовує цю інформацію, держава власноруч знищує залишки довіри до себе.

Ми власним коштом годуємо владний телемарафон, поки реальне інформаційне поле захопив анонімний Telegram. Влада, перебуваючи в інституційному паралічі, звикла вирішувати все «в ручному режимі» з Банкової. Але натовпом із кабінету не покеруєш. І доводиться особисто йти до низів та просити допомоги націоналістів.

Що з цим робити?

Ми маємо усвідомити: це лише початок. Хаос у тилу — перша фаза окупації.

Влада повинна зрозуміти: превентивні заходи потрібні на глибинному рівні, а не на рівні планування силових розгонів руками націоналістів. Щоб вижити, нам потрібна справжня Українська Держава, а не її імітація.

Мій учитель, сл. п. Василь Іванишин, роками втовкмачував істину, яку українське суспільство досі відмовляється засвоїти: усі біди нашого народу — від бездержавності української нації.

Коли влада ставиться до українців як до ресурсу, суспільство починає бачити у власній державі ворога. Коли суспільство не сприймає державу як свою, а влада поводиться як режим внутрішньої окупації, зневажаючи справедливість і людську гідність, — ми отримуємо Петропавлівську Борщагівку.

Ми — нація вільних людей.

Націоналізм — це відповідальність за свою країну. А відповідальність — це не лише затикати дірки на фронті, у волонтерстві, громадському секторі та на вулиці.

Відповідальність — це ще й мати мужність говорити правду, навіть коли вона непопулярна.