Щоденна боротьба за повернення: як живуть родини зниклих безвісти та полоненихРегулярне стеження за оновленнями списків полонених, поїздки по моргах, перегляд альбомів із неідентифікованими тілами, десятки запитів у військові частини, зустрічі зі слідчими та адвокатами, перегляд відео, знятих ворогом, у пошуках бодай найменшої зачіпки…Таке виснаження - фізичне й моральне - щодня переживають родини, що живуть поруч із нами. Постійна невизначеність - один із найважчих станів, у якому живуть батьки, дружини, діти. Місяцями та роками - між надією і відчаєм.Минулого тижня у Таращі на запрошення керівництва громади відбулася зустріч із пані Альоною Вербицькою, представницею Об’єднаного Центру при СБУ. Вона відома тим, що береться за найскладніші справи і вміє зрушувати з місця те, що роками стоїть на паузі.Спершу пані Альона зустрілася з міським головою Михайлом Кривошеєвим. Говорили про головне: як посилити співпрацю та прискорити пошук інформації щодо наших Захисників. Пані Альона детально пояснила, які зміни відбулися в державних структурах і міжнародних механізмах.Сьогодні:— МВС веде єдиний реєстр зниклих безвісти;— Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти збирає та зіставляє ДНК-профілі;— держава збирає біологічні матеріали, звіряє списки полонених.Але є бар’єри, які неможливо ігнорувати:— доступ до місць боїв часто відсутній;— РФ приховує списки полонених;— обміни нерегулярні та залежать від політики;— тіла загиблих інколи переміщують або знищують;— родини роками не отримують жодної офіційної інформації.Попри це, всі чекають. І живих, і тих, кого хочуть поховати по-людськи.Після офіційної зустрічі відбулася довга розмова з родинами - більше трьох годин. Важка, відверта, з питаннями, які ніколи не звучать на брифінгах. До розмови долучилися представники слідства Нацполіції та Міжнародного Комітету Червоного Хреста - ті, хто щодня працює з цим болем.Родини говорили про некоректне ставлення окремих слідчих, відсутність відповідей із військових частин, брак правової підтримки, нестачу психологічної допомоги, труднощі з документами, оформленням пільг. Про те, як часто вони залишаються сам на сам зі своїм горем.Водночас це була зустріч людей, які не здаються. Багато родин стали активістами, об’єдналися у спільноти, запускають інформаційні кампанії, тиснуть на структури, шукають, добиваються, не полишають. І ми як громада повинні бути поруч.Такі розмови не закінчуються за один вечір. Але вони дають найважливіше - відчуття, що їх чують. Що поруч є ті, хто працює. Що рух, хай повільний, але є.Ми вдячні всім, хто прийшов і хто говорив.Дякуємо пані Альоні Вербицькій та всім службам, які були присутні.І найбільше - дякуємо родинам.Ваші слова - це правда, яка має звучати.Ми продовжимо цю роботу. Разом.