Я — воїн 2026 року.
Я був добровольцем із 2022-го.

І сьогодні я все частіше ловлю себе на думці, як важко пояснити людині, яка не бачила цієї війни зсередини.

Мій націоналізм став для мене не просто політичним словом чи набором поглядів. Це відчуття, що твоя нація — це те, заради чого ти готовий віддати все.

У цьому я бачу певну історичну паралель із японським воїном часів Другої світової. Не з їхньою імперією, не з їхніми злочинами й не з тією війною. А саме з тією психологією людини, яка вважала, що особисте життя — ніщо порівняно з обов’язком перед своєю землею та своїм народом.

Я дуже хочу, щоб кожна людина моєї нації зрозуміла одну просту річ.

Ми вже заплатили величезну ціну.

Ми втрачаємо тих, хто пішов на фронт.
Ми втрачаємо тих, хто повернувся, але вже ніколи не буде колишнім.
Ми втрачаємо домівки, міста, сім’ї, роки життя.
Ми втрачаємо живих і мертвих.

І найстрашніше — можна залишитися живим фізично, але втратити частину себе разом із тими, кого вже немає.

Саме тому для мене націоналізм — це не ненависть до когось.

Це відповідальність за своїх.

За тих, хто був до нас.
За тих, хто стоїть поруч.
І за тих, хто прийде після нас.

Я не знаю, скільки нам ще доведеться віддати.
Але я знаю, що не хочу, щоб після нас залишилася лише могила з іменем.

Я хочу, щоб залишилася нація, яка пам’ятає, за що її сини й доньки віддали найдорожче.

Бо ми втрачаємо і мертвих, і живих.

І якщо ми вже платимо таку ціну — ми повинні хоча б зрозуміти, заради чого.

1032🫡🏴‍☠️